Зiнаїда Тулуб - Людолови. Том 2

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, огортає Бретань і Нормандію, завжди бурхливу Біскайську затоку, Ламанш, Па-де-Кале — аж до туманних берегів Англії, останнього клаптика старого суходолу, колись відірваного від нього стихійними силами.

Вогке повітря наснажене прозорою парою. Зелені луки, дубові і тисові гаї та ліси вкривають його з краю в край.

Повільно плинуть тихі річки, на скелях височать похмурі і присадкуваті вежі замків і, наче хмаринки-баранці, вкривають луки сірі отари овець. А на темних шляхах, біля вогнищ наче стани циган — безпритульні бурлаки. З їх порепаних рук і засмаглих облич враз пізнати селян-землеробів. Родинами і сільськими громадами блукають вони мачухою-батьківщиною, бо зігнали їх графи і лорди з земель, зруйнували їх хати і все віддали під пасовища отарам. Так слухняні й покірливі вівці з'їли селян-землеробів, бо, щоб пасти незліченні отари, досить двох-трьох чабанів, а щоб зорати ту ж землю — треба кільканадцятеро орачів. І пішли вони ткати сукна з вовни шахрая-перекупника, що сплачує за роботу не грошима, а крамом, дорожчим, ніж по містах, — пішли сліпити очі, гнутися над верстатами або блукати шляхами, продавати злиденне майно і поволі перетворюватись на жебраків.

А суворий закон пильнує державного ладу і власності. Він наказує затримувати кожного жебрака і бурлаку, заголювати вище пояса і прилюдно бити батогами, аж поки не заллється спина його кров'ю, а потім пересилати його з парафії до парафії, до села, де він народився, щоб пішов він там у наймити, «як належить чесній людині». А якщо він не скориться, тpeбa знов його бити прилюдно, ув'язнити, й віддати до якоїсь мануфактури в робітники або зовсім вигнати у заокеанські колонії, або на державні галери.

І ось ховаються вдень бідні люди в лісах. Полюють на них шерифи й констеблі і іноді звільняють їх за злиденний хабар, щоб за тиждень знов схопити відпущених і десь ткнути на примусову роботу.

І темнішає ніч, наче муки людей тьмарять її сині крила, і огортає похмуре громадище — Лондон.

На площі, перед Тоуером [378] Тауер — в'язниця в Лондоні. , будують поміст: на ранок мають стратити чимало відьом та єретиків, бо й тут запанували домініканські ченці, запрошені з Рима королем Яковом. А поруч, у завулку; суне з театру численна юрба. Не задоволена вона з вистави:

— Трагедії сера Вільяма Шекспіра [379] Шекспір помер в 1613 році, а тут маю я на увазі історичні трагедії Бена Джонсона. були значно кращі, - вигукує один із них. — Там люди жили й страждали на сцені, а тут… Підемо вип'ємо краще елю та бренді, розвіємо трохи нудьгу…

Через півгодини спить Лондон. Сплять актори і глядачі, лорди і леді, підмайстри і майстри, учені та в’язні з борговоі в'язниці. Не сплять тільки стратенці, не спить і Вільям Гарвей, перевіряє кровообіг на хворих і трупах…

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, де не чути стогону, прокльонів і сліз, де не видно горя людського.

Але й в океані трапляються кораблі, а на них — закуті веслярі-галерники і негри-раби. Везуть їх на продаж в Америку, наче овець. І назустріч їм — мчать з Ост-Індії вітрильники, вантажені перцем і кавою, сріблом і золотом, ваніллю й імбиром. Несуть вони розор і нещастя ділкам Амстердама і Франкфурта, Антверпена і Брюгге, Ліссабона і Гавра, Ліверпуля і Лондона.

А темна ніч лине і далі — аж до далеких заокеанських країн…

Коли зазирнув у вікно димний світанок — лежав Петро Конашевич, блідий і виснажений, знов не спроможний ані рухатися, ані говорити. Саме тоді прокинувся Причепа і кинувся до лікаря.

Ле-Куртьє довго поїв Сагайдачного теріаком, розтирав щітками й горілкою, обкладав пляшками окропу, і нарешті хворому трохи покращало.

Лікар витер спітніле чоло і сів біля хворого. Гетьман довго дивився на нього, потім тихо спитав:

— Скажіть, скільки залишилося мені жити?

Лікар від несподіванки здригнувся і виструнчився.

— Штио таке?! Кто тсе сказав?!

— Я… знаю, що помираю. Навіщо критися?.. Справ у мене — сила, — з зусиллям витиснув хворий.

Лікар мовчав.

— Мені б ще місяць… Скажіть! Мені треба знати, — з мукою говорив Сагайдачний і шукав лікарів погляд.

— О так. Коли не буде шче одін такій розмова… Можна довго жіті і буті здорові… Mais c'est [380] Але це(франц.). дуже трудно, — додав він по хвилі, і болісна зморшка лягла йому проміж брів.

— Спасибі… Отак краще, — тихо стиснув йому пальці гетьман. — А ви, пане лікарю, їжджайте до Варшави, зробіть добре діло.