Зiнаїда Тулуб - Людолови. Том 2

Що ж тепер? Чекати примарного видужання? Або надіслати когось до Варшави з листом? Так не пустять же до короля якогось полковника чи то сотника! Чи, мабуть, звернутися до лікаря? Боязко, правда, без нього, бо ж тільки він вміє знов підстьобнути знесилене недугою серце.

А проте чому не покликати того ж Шмойловича? Невже він не поласиться на золото і на честь лікувати гетьмана, не забуде образи? Та й двічі все одно не вмирати… Бо коли ж не зглянеться король, тоді хоч не дивись людям у вічі і сам у зашморг залізай. Бо ж хворому Балика не наважився кинути обвинувачень, а здоровому…

Але ж і інші винні разом із Петром Конашевичем. Чому мовчав Курцевич про справи козацькі і згадав тільки своє, церковне? Чому мовчали Кизима й Дорошенко?

Ох, коли б видужати! Тоді зробив би він зовсім по-іншому. Поїхав би до Варшави, добився б через королевича Владислава нової аудієнції.

І годі вже гнути спину перед магнатами. Прийшов час остаточного розрахунку. І якщо не доб'ється він до короля або магнати вплинуть на Зигмунда, — тоді навесні…

О, тепер на заклик Петра Сагайдачного підуть усі, від владик і старшини, як Байбуза з Танцюрою, до останнього реєстровця, бо всім залили магнати сала за шкуру. Багато полягло під Хотином, але ж тільки кинь своє гасло… А пани, змучені хотинським походом, вже не візьмуться за мечі і віддадуть йому південні воєводства, аби не вдерся він у Велику і Малу Польщу, у Литву з Білоруссю.

Надлюдським напруженням волі примушує Сагайдачний себе сісти на ліжку. Все хитається й крутиться у нього в очах. Але дух, міцніший від тіла, за мить врівноважує все. На столі поруч лежить готовий папір, перо, каламар. Треба простягти руку, взяти їх. Ох, який важкий цей аркуш паперу, наче сувій полотна або камінь… Помацки відшукує Сагайдачний дощечку, що підсувають йому під папери на підпис. Кладе на неї білий аркуш і вмочує вигострене гусяче перо в атрамент. Кров гарячково стукає в скронях, шумить в ушах, наче морський прибій. А він пише, захлинається, хвилинами кидає перо і хапається за свої сухі ребра, під якими так болісно тріпоче серце. І знов шукає перо, і знов починає писати…

Хропе на тапчані коло груби старий цехмістер. Зморився він після двох безсонних ночей і не чує, що робить хворий. А за вікном блищить блакитно-діамантовими порошинками місячне сяйво, підіймаються Сіріус та Оріон, і в нерухомому морозному повітрі лунко співають перші півні.

А Сагайдачний пише й пише. Шматки подертого паперу на ковдрі і на підлозі: а він все не задоволений з написаного. Або надто мляво і вишукано, — так, що й не чути за скутими двірським етикетом словами, як бринить в них терпка гіркота образ, а віра в непохибність короля і незламність його слова тане в сумнівах, їдких, як смертельна отрута, що труїть йому кров і знесилене серце; або так вже гостро й обурено, що навіть згодний на козацькі прохання король образиться і відмовиться від своїх обіцянок.

І згадує Петро Конашевич походи в Московщину, в Інфлянти і під Хотин; запевняє, що й далі служитиме військо козацьке своєму королеві, побачивши його піклування і обіцяні милості.

І, зворушений наближенням невблаганного, малює жахливу картину, як плюндрують магнати хутори старшини і селища, а в хатах реєстрових козаків забирають останню свитину за несплачені данини; як калік і поранених з незагоєними хотинськими ранами женуть на панщину і викидають на мороз з рідної хати, бо стоїть вона на чужому, на панському грунті.

І застерігає він тоді короля від вогню гніву народного, найжахливішого на землі, який неспроможні будуть стримати навіть міцні руки козацького гетьмана.

Над землею линула ніч.

Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундрах і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.

Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки та дикі коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.