— Ну, добре, — сказала Елена й здивовано глянула на робу, яка після сих слів мала б вийти, натомість уклякла коло порога. Елена повторила: — Добре, — та се теж не вплинуло на Раїс.
Вона підійшла й показала Елені черепок сірої амфори:
— Що се таке?
На черепку було невправною рукою видряпано двоє орлиних крил, а в колі між крильми — щось схоже на людську постать. Елена поблажливо всміхнулася й пішла з таламуса перша:
— Не знаю, дитино моя.
Та вернувшись цо часі до таламуса, застала Раїс у тій самій постаті.
— Сходи спитай, як його здоров'я, — сказала вона трохи роздратовано.
Раїс пішла через дорогу, де стояв будинок великого колісничого Дамона, й незабаром повернулася:
— Всі на аґорі.
— Й він? — перепитала Елена.
— Й він, і Діофант, і той здоровий, і Дамон з близнюками.
— Я просила тебе не називати Дамонідів сим вуличним словом.
Раїс пішла, незабаром голоси всіх трьох невільниць уже линули з поварні, й Елена дістала зі скрині складень доброго лянного полотна. Се був дарунок із таких рук, з яких Елена не хотіла б мати нічого. Хвилину й дві вона дивилась на тонку антіохійську тканку, жовту по ще жовтішій основі, привчаючи себе до думки, що, попри своє небажання, мусить пошити з того гіматій. Але жовті лянні нитки дедалі дужче її дратували, вона згорнула полотно складенем, кинула назад, а тоді згадала про черепок із розбитої сірої амфори.
Елена гукнула Раїс у вікно й, стримуючи хвилювання, спитала:
— Де ти взяла той черепочок, дитино моя?
— На смітнику! — відповіла фріґійка.
— Так ото помережений?
— То Клеопатра видряпала шпилькою фібули.
— Коли?
— Вчора, коли ж! Як її тіпало.
— Де ж той черепок?
— Ось! — Дівчина дістала уламок розбитої амфори з-під пояса, й се ще дужче схвилювало Елену; поки вона тримала черепок у руках, пальці почали ледь видимо тремтіти.
— Що се таке — ти знаєш? — спитала Елена, перехопивши погляд Раїс, яка теж дивилася на її довгі білі й тремкі пальці.
— Знак Ахеменідів, — на превелике здивування Елени відповіла Раїс.
— Хто се тобі повідав?
— У Фріґії се відає кожен малюк. Мітра, кумир Сонця, син Ахурамазди. В нас у Кайструпедії щочетвертий — персіянин.
— А звідки сей знак опинився на черепку?
Раїс подивилася на Елену довгим поглядом, але врешті відповіла:
— Я вже тобі казала звідки.
Я дуже хвилююся, мовила собі Елена, — мушу насамперед заспокоїтись. Вона звеліла гукнути Клеопатру, й доки дівчата прийшли, встигла прибрати свого звичайного виразу й вигляду. Навіть зуміла стриматися, коли Клеопатра відповіла на її запитання:
— Такий знак був у нього на грудях, люба…
— Висів на шиї?
— Ні… Виколотий синіми крапочками під лівим соском.
Елена поплескала знічену дівчину по щоці, сьогодні блідішій, ніж звично, й з притиском двічі повторила:
— Ніколи, не можна дратувати чужих кумирів, дитино моя. Чужі кумири не зносять такого.
Перелякана дівчина пішла з наллятими слізьми очима, та Елену се не вельми заспокоїло, бо Раїс подивився на неї крізь пухнасті приспущені вії, й у тому погляді Елені ввиділося презирство дитини до дорослих, які хочуть її задурити, вважаючи й досі малою.
А вона вже не дівчинка, з тривогою подумала про Раїс Елена, й руки її мимоволі потяглися до скрині й до жовтого сувою в ній. Елена, мов приворожена, дивилась на мигтючі смуги сирійського полотна й думала, що сказав би на все те сенатор Публій Муцій Сцевола.
На саму згадку про римського сенатора їй стало моторошно, й вона тричі, як закляття, вже з чистою латинською вимовою повторила се важке для шепелявого грецького язика ймення: Муцій Сцевола… Муцій Сцевола… Муцій Сцевола…
Коли ввечері, разом з обома близнюками Дамонідами прийшов Архелай, Елена ще була під враженням сьогоднішніх думок і здогадів, розмовляла з низьколобими атлетами невважливо й лише вичікувала нагоди, аби зостатись із Архелаєм. Елена не змогла. Коли б, крім нього, були тільки Теодосій і Досітей, вона могла б оддати їх своїм дівчатам, а тепер і сього не випадало.
Елена змирилась, хоч Евтихій і всамітнювався на півгодини з Клеопатрою, й коли всі розійшлися, послала Раїс навздогін, не дуже, проте, сподіваючись на успіх.
Однак Архелай прийшов, і вона зробила все, щоб він лишивсь ночувати. Не через бажання тіла й не від потягу вилити перед ним душу, та він зрозумів її саме так, і се прикро вкололо Елену. Абияк притлумивши в собі внутрішній опір, вона спробувала бути тільки жінкою, ніжною й люблячою. Се вдавалося важко, бо коли тіло людини в розладі з її думками, шкода й зусиль. Але Архелай упокорився їй і небавом заснув.
Читать дальше