Іван Білик - Цар і раб

— І як він тепер?

— Хмара, — відповів Діофант, а мечоносець Евґеній занудьгував і надовго.

— Ти ще не все сказав? — обізвавсь Евґеній, заплющивши очі.

Діофант зітхнув і кинув найнеприємніше, кленучи сам себе за слабкодухість, бо мав би сказати се на самому початку, а потім згладити чимось менш неприємним.

— Про се знає ввесь Пантікапей…

— І що? — спитав Евґеній.

— Усім до того байдуже, — відповів йому Діофант. — Усім, крім нього самого.

— Роби ж після того розпинання полюбили його?

— Й не тільки роби, найсвіт… — Діофант хотів бути відвертим до кінця й хвилювався.

— Забув, як мене звати?

— Ні, але… не самі тільки невільники. Про нього тепер часто говорять у вільних сім'ях, я на торгах аґори, й коло пристані, й на вулицях. Дехто каже, що Спартокідам прийшов кінець, інші заперечують: не кінець, бо Савмак, якщо прийме царську діадему, то назветься Перісадом Шостим, позаяк матиме за жону Вероніку.

— Матиме, коли гусак закукурікає! — перебив його Евґеній, і Діофант більше не здобувся на слові. — А як Архелай?

— Архелай… — Таксіарх повагався. — Коли кірія Галина здасться, він може привести сю гетеру до свого дому жоною.

— А Галина здасться?

— Ніби потроху схиляється, — сказав Діофант.

— «Не можна сього припустити! — жартома продекларував когось Евґеній. — Узяти в дім Археанактідів якусь гетеру?! Ніколи! Доки всі називатимуть мене тещею Дамона?!?» — Евґеній знову перейшов на звичний лад: — Чого се він сюди ніколи не приходить? Се ж дім його сестри!

— Часом заглядає, — відповів Діофант і докинув: — Був сьогодні, я сам бачив.

Евґеній засміявсь:

— Аполлон Пантікапейський!.. А з Рима нічого?

— Ні.

На тому розмова їхня ввірвалась, а ввечері, щойно з-за мурів Акрополя війнув зефір, вони пішли в гості. Разом з понтійським таксіархом були його обидва махерофори: Евґеній і Дорілай.

У гарно прибраному затишнім екусі тільки два ложа, й Діофант, чемно привітавшись до вродливої господині, відзначив, що вона сьогодні запросила тільки його.

— Може, відіслати своїх юних мечоносців додому? — спитав він, бо зрештою мусив про те спитати, але господиня мала добре афінське виховання й в удаваному розгубленні сплеснула руками, мовляв, се її дівчата не встигли вчасно впоратись, а місця вистачить на всіх, тим паче на таких мужніх і вродливих воїв.

Вони вийшли на подвір'я прогулятися попід колонами перістилю, доки обидві роби з допомогою чемних і вихованих понтійських воїв уносили до екуса ще двоє ліж. Елена й Діофант ходили поряд, мов справжні давні друзі, й вели неважку розмову про минулі Панафінеї, на яких жоден з них не був, і про наступні Олімпійські ігри, що мали відбутися сього року.

Ся розмова перейшла з ними й до вже завдруге обставленого екуса, який тепер здавався меншим, але ще затишнішим. Елена зверталася не лише до Діофанта, могутнього таксіарха зі шпакуватою бородою, а й до йоге обох махерофорів. Дорілай відповідав одним-двома словами, зате Евґеній своїм умінням розмовляти справив на Елену добре враження, й по годині часу вона вже сперечалась із ним про переваги молодих македонських аедів над аедами старого корінфського рою.

— Се не тому, як я чув, що ти — македонянка? — втрутивсь у їхню розмову Діофант. Елена палко заперечила, й тут, звичайно, виникла потреба показати гостям, на що здатні македонські аеди. Раїс і Клеопатра, які лише наскоком заглядали до екуса, тепер унесли сюди свої арфи. Одна співала глибоким грудним голосом, а друга вела гору в лад зі своєю тонкострунною арфою. Се була пісня пельського аеда про любов юнака з гірською німфою, й господиня, ледь чутно підтягаючи своїм дівчатам, раптом утихла. Разом з Клеопатрою та Раїс пісню македонського аеда співав Діофантів мечоносець Евґеній.

— Ти знаєш мою мову? — здивувалася господиня, коли голоси замовкли.

— Трохи… — сказав юнак.

— Ти не збився на жодному слові!.. Може, ти — македонянин?

— Ні, кіріє Елено, — відповів за свого мечоносця Діофант. — Евґеній — еллін, але знає й твою мову. Та й не тільки твою.

— Може, ти знаєш і латинську?

— Знаю, — посміхнувсь Евґеній і проказав напам'ять добрий уривок із Третьої книги Сівілли. Він так чисто вимовляв звуки «ц» й «з», геть неприступні для елліна, що Елена раптом засумнівалася: справді воїн лежить поряд із Діофантом чи, може, мандрівний філософ із мілетського рою стоїків?

Та згодом Евґеній почав досить грубо загравати з її робою Клеопатрою, й Елена знову впізнала в ньому воїна, що не знати де та коли набрався всього того, може, й від сього мудрого й уже немолодого сінопіянина Діофанта. Клео без бажання зносила його жарти й напівжарти, винувато позираючи в бік своєї господині, та Елена вдавала невидющу, й се в них було знаком. Дівчина дала в усіх на очах вивести себе з екуса в двір, певний час її чемний сміх дратував гостей і господиню, тоді й він ущух і всі спробували відновити перервану розмову.