Іван Білик - Цар і раб

Коли проминули двері чинниці великого лоґофета, Савмак по-панібратському заштовхнув євнуха досередини й, вигнавши звідти всіх служок та ґрамматистів, зачинив по собі двері. Євнух не міг уторопати, чого забаглось його колишньому вихованцеві, й дрібно закліпав очицями, розгублено посміхаючись, а Савмак поставив його очима до вікон і дивився на євнуха доти, поки в того почала сіпатись ліва щока. В лоґофетовій чинниці й цілому хоромі по той бік важких дверей стояла така тиша, що чути було дзенькіт списів об щити на делекій сторожовій вежі Акрополя. Євнух потер пальцями розсіпану щоку й прохрипів:

— Що ти надумавсь?.. Пусти мене додому! — Й миттю глипнув на два мечі в піхвах, що висіли хрест-навхрест між вікнами. — Згадав торішнє?.. Я в тому не винний! Сам допитувався й домагався, як пограбувати скіфську могилу. Якщо ти чесний, то не казатимеш, ніби я тебе до того штовхав…

Савмак не зводив з нього колючих, не знати в яких хащах підбрів'їв захованих очицях, і євнух почав одступати, неквапом задкувати до дверей.

— Чуєш?!.. Пусти мене вийти!

— Не вийдеш, — слово по слові процідив Савмак, — поки не скажеш мені…

— Що? Що тобі сказати?!.

— Хто я.

Євнух якийсь час сторопіло дивився на нього, й коли щока перестала сіпатись, писнув:

— Дурень ти! Ось ти хто!

— Хто я? — тихо й через те ще грізніше повторив Савмак.

Євнух, котрий за сі хвилини передумав усе на світі й сподівався не знати якої розправи, пошукав очима стільчика й сів, глибоко й заспокоєно зітхнувши. Та згодом його почала й самого хапати лють, що так по-дурному дався налякати себе, й коли Савмак спитав утретє те саме, він майже плюнув йому в обличчя:

— Скіф ти! Скіф ти! Скіф!

І Савмак теж сприйняв се, як обплювання, та не мав сили на те що вдарити гладкого євнуха, який сидів, розплившись драглистим тілом на троносі, а й ворухнути пальцем. Він теж знесилено сів, і сів просто додолу, тернувшись спиною об стіну, й у просторій робітні великого лоґофета гусла й гусла моторошна, нестерпна для євнуха тиша.

Євнух, допіру стямившись, тепер знову присмирнів, наляканий незрушністю Савмака. Боявся навіть ворухнутися. Знав, коли б сей новоспечений деспот мовив бодай слово чи підвів голову з колін, усе змінилося б, він, лоґоґраф Полікрат, принаймні знав би, що робити й чого слід остерігатись, а тепер не зважувався навіть голосно дихати.

Та тіло, його кумирами й людьми прокляте тіло, позбавлене чоловічої сили й витривалости, не набувши й пружности жіночої, клякло й клякло, євнух одчував, як вода й кров з усіх його членів осідають донизу, обличчя стало холодне, плечі — теж, натомість руки й ноги, й черево, й сідниці налилися свинцем і заходились помаленьку шпигати й терпнути, неначе то холодноперста німфа смерти заколисувала його, щоб одібрати душу. Євнух із жахом відчув, що повіки в нього теж набрякли, й щемлять, і важніють, і він обережно ворухнувся. Та важкий дерев'яний тронос під ним зрадливо рипнув, і серце кудись упало.

— То нащо ж ти ціле життя витравлював у мені все скіфське? — нарешті озвався Савмак уголос, а сам собі подумав: ось відки, виявляється, я знаю й скіфську говірку… Скіф…

Євнух, який уже сидів зручніше, з задоволенням відчуваючи полегкість у всьому тілі, знову набув колишньої впевнености, й до нього повернулася злість.

— Витравлював усе скіфське, аби ти був лютіший! — Савмак урешті підвів голову з колін і глянув на нього нестямним поглядом посліплих очей. Придвірний історик уже без лукавства й засторог пояснив: — Грек на скіфа може розсердитись, і на персіянина, й персіянин на грека — теж, коли допече. А перевертень завше буде ворогом для своїх. Тепер утямив, деспоте?

— Я тебе колись уб'ю, — рівним байдужим голосом проказав Савмак і знову поклався на коліна.

Євнух самовдоволено посміхнувсь:

— Іще не скоро.

— Що?

— Не скоро вб'єш мене, мовлю.

— Чому? — тим самим безбарвним голосом спитав молодий лоґофет.

І, так само посміхаючись, євнух утомлено відхилився й притуливсь до стіни спиною:

— Бо я знаю. Вчитель завше знає більше за свого навченика. Ще не скоро тобі спаде на думку вбити мене. Коли ж і вирішиш убити, я теж побачу, бо кумири, навзамін того, що відібрали в мене люди, дали мені ясний розум і світлі зіниці.

То було злобне вихваляння, Савмак знав, як страждав лоґоґраф Полікарт через свою ваду, як заздрить усім на світі чоловікам, а тепер лише тупо слухав зухвалі євнухові теревені, сам приголомшений і геть убитий. Сей Полікрат свого досяг; тепер Савмак уже був певен сього. Якщо досі глухі туманні натяки кололи його в серце шипами здогадів, а десь глибоко в серці він сподівався, що все те — від людської невтримносте й людських заздрощів, то тепер євнух уже відверто й просто кинув у вічі йому найгидкіше слово, й воно було правдою. Він бачив се по очах лоґофета, якого знав не згірш од самого себе.