Іван Білик - Цар і раб

Та в недопаленому коробі ладді вже не було жодного трупа — їх устигли прибрати. Савмак із євнухом полегшено відітхнули. Під чорною кормою лежала купа закіптюженої зброї, ремінці на щитах та ратища списів і сулиць місцями обвуглились, а під згорілими лавами веслярів стояло кілька мідних та бронзових судин із номисмами та зливками.

— Ось такий самий котел за насади впав, — нахилився євнух і дістав із судини дешеву номисму.

Савмак узяв номисму й мимоволі глянув через насад. До дна в сьому місці було тридцять кроків, про підняття котла не могло бути й мови. Він кинув мідяк назад, у судину, але євнух нахилився вдруге й знову подав йому. Савмак аж тепер побачив на мідяку образ малоазійської богині Кібели й розкидані літери кругом її голови: «Мітрідат Евпатор». Він уже сам загріб жменю номисм, і на кожній були ті самі знаки. Тоді Савмак почав роздивлятися срібні та золоті номисми в інших котлах, але з ім'ям понтійського царя знайшов лише два срібні кружальця.

— Се ще нічого не означає, — сказав він урешті євнухові.

Євнух підійшов до нього впритул і показав очима через лівий насад. Одмежована від них трьома різними суднами, там стояла, погойдуючись на довгій линві, струнка просмолена діера.

— Бачиш?

— Ну й що?

— То діера Мітрідата! — просичав євнух.

Савмак подивився на нього з темряви глибоких очниць і посміхнувся.

— Коли я тобі скажу ще слово, ти перестанеш сміятися. — сказав євнух, сповнений похмурої таємничости.

— Може, вчора приплив був сам Мітрідат, а наші митники спалили його разом із судном? — прискалив око Савмак.

— Не смійся, бо плакатимеш. Я тобі кажу не про сю, спалену, а про ту діеру. Нею сьогодні раненько завітав до Пантікапея Діофант, син Асклепіодора, відомий тобі каппадокієць і таксіарх усього Мітрідатового війська.

— Де ж він? — з недовірою поглянув у бік стрункої діери Савмак. Діофант не міг припливти, не завітавши до царського хорому. Та виявилося, що таки приїхав, приплив і гостює в Дамона, великого колісничого. Савмак знову щось подумав, але ниточка думки не в'язалась вузликом, і він неприязно буркнув: — Ну то й що?

— А те, — знову стишив голос до жеботіння євнух, — що його діера блукала десь поблизу цілу ніч.

— Се тобі хто сказав? — Савмака дедалі дужче дратував таємничий голос євнуха, й він дивився на нього майже люто.

Євнух теж вирячив оченята й, озирнувшись на причал, чи не слухають сторожі, швидко заторохтів у самий вид своєму колишньому вихованцеві й учневі:

— Слідом за Діофантом прибув на своєму трухлому кориті Евтихій. Він каже, щд в одкритому морі Діофанта не було: наздогнали вже аж отут, неподалік, у затоці.

Савмак нахмурився й більше не спитав євнуха ані слова. Вони мовчки дійшли до самих мурів Акрополя, проте тут Савмак уже не дав євнухові шаснути в хвіртку свого дому, а повів із собою до Царського клімакса.

Нарешті скинувши з себе непотрібний обладунок, Перісад знесилений сидів на ложу в екусі біля тронної світлиці. Він довго не міг утямити того, про що розповідав йому євнух, спонукуваний Савмаком. Свого історика цар узагалі зневажав, і не тільки за його чоловічу неповноцінність, а й через те, що той належав до зрубаного дерева Археанактідів. Але згодом до царя таки дійшов зміст його слів, і він ще недовірливіше від Савмака заблимав на лоґоґрафа. Євнух був лютий ворог, хоч і прикритий лагідним усміхом посадженого на цеп лиса, тож Перісад не міг повірити в його щирість. Убачаючи за словами євнуха хитро сплетену брехню, він прискалив око:

— А для чого б то син мого друга Мітрідата Еверґета чинив мені лукаві кови?

— Мабуть, молодий понтійський цар хоче, щоб ти, басилевсе, став його «другом»…

Сторонньому ся розмова здалася б узвичаєними при боспорському дворі лестощами, але Перісад занепокоєно зиркнув на Савмака. Деспот і великий лоґофет одвернув очі до вікна, Перісад і собі глянув у той бік, нічого не побачив, тим часом придвірний літописець докинув:

— Тобі ж сенат уже пропонував стати «другом римського народу»? — Й сам же відповів на своє запитання: — Пропонував вустами Публія Муція Сцеволи, екс-консула й Великого понтіфіка.

Сього вже можна було й не доказувати. Скривившись, мов од головного болю, Перісад стомлено махнув рукою, підвівся й почовгав до вікна, ледве тягнучи ноги, на яких уже не було кованих ратних чобіт. Се означало, що треба йти, євнух блимнув на Савмака, й вони мовчки подалися з екуса, почувши вслід собі:

— Хай гукнуть Дамона!