Іван Білик - Цар і раб

На всіх трьох валах Діофант виставив щитоносів із римськими «дверима», за кожним щитом стояло по п'ять гоплітів, а ще стільки чекало в глибині чотирикутного стану. Дехто там вовтузився коло десятьох катапульт, і через голови захисників хурчало велике й дрібніше каміння. Скіфи не шкодували крови, на дні ровів уже лежало повно їхнього трупу, та вони сунули й сунули, мов сліпий на шпичак, протискалися між величезними «дверима» щитів і зав'язували січу на валах, аж доки їх знову скидали в гроблю.

Все починалося знову й знову, коли короткий жовтневий день згас і настав перепочинок, Діофант спробував дізнатися, в що обійшлась йому сьогоднішня січа. Ще одна така перемога, подумав він, слухаючи донесення воєначальників, і я позбудуся половини війська, як той епірський цар… Він спробував довести се Мітрідатові, та той лише кивнув пальцем через вал:

— А піди глянь у рови за валом.

У ровах тепер никали чорні тіні. За мовчазною угодою скіфи й понтійці виносили своїх убитих і поранених, часом навіть розмовляли й перегукувались, та до мечів не бралися, й від того ставало моторошно.

— Ще одна така перемога, — сказав уперто Діофант, — і наші діери підуть додому порожні.

— А ти дбай про рать, а не про втечу, — промовив Мітрідат. — Бо звелю відправити судна під Керкенітиду або й у Херсонес.

І його слова виявилися лихим знаком. Уранці скіфи почали приступ з усіх чотирьох валів одразу, їм пощастило швидко здертись на східний вал, що тягся рівнобіжно з берегом. Сього Діофант не сподівався, принаймні тепер, і серце йому заболіло. Під ударом опинилися ладді, в яких, крім веслярів, лишилося по десятку гоплітів. Таксіарх кинув на взбережний вал п'ять лав мечоносців, та густі лави скіфів було не так легко зіпхнути в рів.

Передчуття справдилося. Доки Діофант пробивався до берега, скіфи почали дертись на ладді, з моря ж підпливли ті їхні чотирнадцять суден, що до вчорашнього дня чаїлися в заводі, й почали кидати «грецький вогонь». Тісно зіставлені понтійські ладді спалахували одна за одною, вогонь перекидався з насаду на насад, а берегом сунули нові й нові приступники, й одні лізли на вже в багатьох місцях підпалену шеренгу суден, інші ж стрибали в рів і дерлися слизьким од крови скосом валу, зав'язуючи рукомашну січу в самому стані.

Скіфські ж ладді, шастаючи понад берегом, палили ті судна, яким пощастило вихопитися з пекельного вировища диму, вогню й лементу. Лише п'ять вісімдесятичотирьохвесельних діер утекло в одверте море, й догоня, яка кинулася була вслід їм, незабаром повернулась. Уже вечоріло, й кілька воїв, певно, з особливих причин, зустріло невдатних переслідувачів переможними криками, та се був останній вияв радости. Хоч скіфи не змогли затриматись у понтійському стані, та ся перемога обійшлася Діофантові ще дорожче.

Мітрідат сидів у самому кутку, й сторонньому могло, здатися, ніби царя посіла зелена нудьга, роблені й несправжні й лемент, і гуркотнява, й вереск дорослих людей, які бавляться в дитячу гру, всмерть остогидли йому й викликають позіхи.

У протилежному кутку, мов ховрах у нірці, сидів Архелай, і в темряві світилися тільки його вічі. Він дуже скидавсь на божевільного, й Діофант із осторогою зиркав у той куток. А в самого на душі було ще моторошніше. Вчора за східним ровом у березі стояли ладді, півтори сотні ладь, на які можна було сісти. Сьогодні ж берег здавався чужим і ворожим, і ніщо вже не могло врятувати понтійської рати, від якої за два дні лишилося трохи більш як половина.

Сю ніч у стані мало хто спромігся заснути, хоч вої від утоми не могли ворухнути й пальцем. Намет понтійського таксіарха теж німував, і ні він, ні Мітрідат, ні Дорілай із Неоптолемом, не кажучи вже про несамовитого Архелая, навіть не лягали. Діофант нашорошено дослухався кожного його руху. Вони з Архелаєм були в сьому наметі єдиними справжніми греками, та від божевільного пантікапейця, винного в усіх їхніх бідах, він сподівався ще якогось, останнього підступу.

Коли по другій варті в Архелаєвому кутку зашаруділо, Діофант схопився й витяг з піхов меч, ладен боронити своє життя від божевільного, та той підповз до Мітрідата й почав йому щось квапно й збуджено доводити. В темряві почувся лункий ляпас, було схоже, що цар ударив Архелая по виді, та шепіт і після сього не перестав. Ляпас почувся вдруге, хтось у темряві заскиглив, мов побите цуценя, тонко й жаловито, й Діофант крикнув:

— Я вб'ю сього божевільного пантікапейця, він кинув біду на наші голови!