Іван Білик - Цар і раб

Великий князь буркнув:

— Питаєш… — І се не було жодною відповіддю. Аж біля свого високого розложистого хорому він сам спитав у Бориса таке, чого той не міг і сподіватися: — А що чинить Сьомак?

Борис од несподіванки спинився:

— Пощо тобі мій брат? Одрізана скиба…

— Твій брат, а мій — таль! — значущо поправив його Великий князь руський. — Невже досі не відав сього єси?

— Ні… — розгубився ще дужче Борис і рушив сходами на друге повершя. Я-м багато чого досі не відав, із сумом міркував він, слухаючи Великого князя, який доводив йому, що Сьомак також міг би добре прислужитися своїй землі — саме трапляється нагода. Який же з мене державець, — подумав він. — І чому наш отець Буйтур оддав свій меч мені, а не котромусь моєму братові старійшому?

Братів у Бориса було вісімдесят, рівно вісімдесят, і найстарійший, Рядко, Рядивой, про якого він тепер нічого не відав після нерозумної втрати Керкенітиди, хіба п'ятьма літами поступався Великому князеві руському Бориславові. Далі йшов Любомир, Любиця, якого Борис не видів хтозна й скільки років, тоді були Вишата, Войко, Станко, Грядич, Стоїл, Ізімир… Лише сих він знав найліпше, бо сиділи вкупі, решту ж плутав літами й навіть з обличчя: вісімдесят братів, а ще ж сестри… Й останнім серед них, Буйтуровичів, був Сьомак, якого Борис позаторік побачив уперше.

— А пощо він є твоїм талем, а не талем вітця мого? — спитав Борис.

— Пощо?.. — Великий князь нахмарився далеким спогадом. — Так треба було… Й нічого більше не докинув. — А ти не скидай його в греблю, може, й у йому товк є.

Борис недовірливо хитнув головою. Перед очима постало негарне обличчя молодого брата, й князь турицький квапно відігнав його з-перед себе. Він такий самий, як і я, сказав подумки Борис, і ще незрозуміліше стало, чому раптом отець Буйтур оддав меч княжий не Раткові чи бодай Вишаті, а йому, того ж, найменшого, вирядив талем у заклад Перісадові. — Невже через мою матір?.. Пекучий здогад кольнув Бориса в серце, та він не зважився розпитувати в старого вождя Руської землі. Якісь натяки Борис чував од Рядивоя, щось йому закидав колись і другий брат, Вишеслав… У князя Буйтура було тридцять або й усі сорок жін і наліжниць, але найдужче він буцімто любив його, Борисову, матір, куплену за срібний талант у танаїського роботоргівця. Матері своєї Борис не пам'ятав: гірганська красуня Белата вмерла, коли йому минав третій. Казали, нібито князь турицький Буйтур вельми побивався за нею й усю свою любов до Белати переніс на сина. Се вже Борис пам'ятав дуже добре, за ту любов часто спалахували сварки між братами-княжичами, але князь Буйтур сам постриг Белатового сина в князі. Хоч турицькі володарі тепер носили бороди на грецький лад, але обряд постригання зберігали дідівський: голили княжичеві тім'я, лишивши одне пасмо, голили й підборіддя, якщо там уже встигало щось висіятись. Борис тоді ще не мав ні бороди, ні вусів, але волф-постригач таки пройшовся бричем по м'якенькому пушкові підборіддя, на голові ж лишив довге пасмо, й се несподівано вгамувало старійших братів.

Борисові раптом пригадалося, як Сьомака позаминулого року вразила висока мороморяна дошка біля княжого хорому в Новгороді. «Хто се?» — спитав тоді Сьомак. На дошці було зображено двох комонників: старого й ще геть молоденького поза ним. «Се єсмь я, — кивнув на молодого Борис. — А се — князь Буйтур, отець наш, з довгою бородою». Сьомак довго дивився на вітця, якого бачив уперше, й Борис теж стояв і мимоволі порівнював. Наймолодший брат видався дуже схожим на старого князя, хоча й не мав таких правильних рис і суворого, володарського нахмуру. Дошку Буйтур звелів каменярам вистукати на честь постригання Бориса, аби всі виділи, що земля Турицька має двох князів, і подоба вдалася дуже схожа.

Великий князь руський більше жодним словом не заїкнувся про державні справи, уклопотаний справами родинними: видавав доньку за северського княжича Володимира. Борис думав, що Борислав уже й забув про нього, та після весілля, повернувшись із злюбного походу на той, северський бік Данапра, який руси звали Славутою, старий князь раптом сказав:

— Насидівся-с, княже Борисе? Бо я собі їздю та їздю… Взавтра рушай з Богом та Юром Побідником. Полк уже стоїть на Росі.

Чутка випередила Бориса, й коли він ще тільки проминув Пороги, в Херсонесі зчинився переляк. Діофант почав облогу Калос-Лімена ще в тарґеліоні, тепер же йшов піанепсіон, і за сі п'ять місяців йому не пощастило вийняти города, хоча вже всі ратаї віджнивували й навіть листя на деревах пожовкло. Еклесія архонтів спорядила до Діофанта під Калос-Лімен триста своїх найліпших воїв під проводом Ксенокла, який і досі справляв обов'язки архонта-притана херсонеського, колишній же архонт-епонім Александр, відкарбувавши два котли номисм із своїм іменем, тепер був архонтом-басилеєм і керував хоромами кумирів та жерцями.