Іван Білик - Цар і раб

Та з царевого кутка почувся знудьгований голос Мітрідата:

— Сядь і стули пельку.

Вранці Мітрідат звелів Діофантові, не чекаючи приступу, вирядити до скіфського царя Палака слів, які спитали б: «Що хочеш од нас, царю?» Сли на чолі з Дорілаєм швидко повернулися назад, бо Палак вимагав негайно скласти мечі та сулиці. Тоді Дорілай пішов удруге й почав торги, й сі ходіння тривали до самого полудня й пополудні, й коли сонце схилилося над сивим холодним морем, усі зрозуміли, що кумири дали їм день перепочинку.

У стані ж тим часом коїлося незрозуміле. Вої скіпали колоддя вцілілих катапульт і стругали з них довгі, по п'ять, по десять і по п'ятнадцять ліктів жердини. Й коли їх вивершили наконечниками, всім стало зрозуміло, що то сариси або «цариці» — списи, якими в давнину користувалися македонці, й вогник несміливої надії зігрів серця воїв. Хоча Діофант цілий день перемовлявсь із скіфським царем, але перемови сі могли скінчитися в найліпшому разі полоном і поголовним продажем у рабство, а то було не набагато краще, ніж смерть. Коли ж воїн рихтує списа, то збирається битись, і тоді вже останнє слово лишалось кумирам.

Уранці Мітрідат знову наказав розгубленому Діофантові виряджати Дорілая на той бік валів. Дорілай мав сказати: «Царю скіфів! Наш таксіарх не хоче без боротьби складати зброї. Він хоче вийти в поле й помірятися з тобою силою. Тільки дай нам вийти за вали та рови — а там як покажуть олімпійці».

Палак погодився. Відвівши свій полк на той бік озера, до самої затоки, він дозволив понтійцям вийти з укріпленого ровами стану, давши їм дві години часу. Й коли по тому його роксоланська кіннота підійшла впритул до лав супротивника, Палак не повірив власним очам. Понтійська рать стояла щільними мурами по сто воїв уширшки й по тридцять углиб, обернена списами на всі чотири боки. Попереду тримали римські, куті залізом та міддю, «двері» щільні лави важко озброєних і заборонених латників. Наступну лаву становили такі самі вої, тільки «двері» свої вони тримали не на землі, як передні, а на ліктях; а між тими неймовірно важкими й широкими щитами понастовбурчувалися назустріч скіфським комонникам копія та македонські «цариці», їх тримали вої третіх, четвертих і п'ятих лав, поклавши на плечі переднім.

То була славнозвісна, давно забута фаланга, якою Александр Македонянин завоював цілий світ і про яку позаминулої ночі згадав шаленуватий од розпачу поразок Архелай. Тепер він із середини щільного чотирикутника фаланги керував січчю, а Діофант, скрегочучи від люти зубами, заохотливо всміхався до нього, збагнувши, що єдиний порятунок для всіх них — у тій фаланзі.

Розгубившись од такого перетворення ще вчора нікчемного, а тепер небезпечного ворога, скіфи не знали, що робити. Десять тисяч, яких вони дали жертвою в двох попередніх січах, не вельми позначились на їхніх лавах, але всі стояли й здалеку дивилися на живий, настовбурчений щіттю копій город. Нарешті позаду почувся ріг, йому відповіло ще кілька, стрій розколовся на чотири лави й почалося зближення.

Палак ударив одразу в усі чотири чола фаланґи, вдарив люто й скажено, майже всією потугою в сорок три тисячі комонців, але високі й розлогі римські щити, прозвані «дверима», тільки заколивалися й стулились іще щільніш. Роксоланські тисячники розвернулися й ударили вдруге, тоді й утретє. Над фалангою, здавалося, гульнув дужий вітер. Скіфські сулиці, кинуті з розгону, пробивали щити навиліт, але за щитами стояв новий ряд таких самих «дверей», і фаланга швидко затягала свої рани та проломи. Дехто з-поміж роксоланців зближалися до рукопашного бою, та фаланга вистромляла вперед довгі, на десять і п'ятнадцять ліктів, «цариці», й одчайдухи падали чи кидалися геть. Тоді в скіфському полку знову загули в ріг, і настав короткий перепочинок. Діофант пожвавився й нарешті відчув, що може розмовляти з сими «дітьми» спокійно.

— Александр був мудрий, — сказав він, не дивлячись на молодого полководця, який перебрав од нього кермо. Архелай зосереджено стежив за скіфами, намагаючись угадати, що робитимуть вони тепер.

І коли скіфи, перегуртувавшись, пішли на новий приступ, він одповів, дружньо всміхаючись до Діофанта:

— Шкода, що молодим помер!

Діофант нахмурився, відчувши нову шпильку в свій бік, бо за п'ятдесят прожитих років ще не виграв жодної путньої січі, коли не рахувати торішньої під Херсонесом. Архелай уразив його не тільки знаннями давніх січей і давніх полководців, а насамперед — отим несподіваним перетворенням. Що дає смертному поразка й що дає перемога! — не без мимовільної поваги до молодого нащадка Археанактідів подумав він. А скіфи вже наближалися, Діофант устиг крикнути Мітрідатові, який саме підійшов і став поряд: