Роман Іваничук - Орда

Крізь буран й заметілі йшли ми бездоріжжям через ліси й бори, харчів не вистачало, козаки міняли в посполитих московитів зброю за харчі, воли та одяг продавали, багато замерзло в снігах, а ми трималися, як могли: нема на світі відчайдушніших людей, як жони, що йдуть утішати знедолених мужів, допомагати їм вижити тілом і духом…

Врешті добралися ми на Ладогу і там своїх сердег знайшли—замучених, замерзлих, голодних, із зраненими ногами — виїденими до костей обручками кайданів. Тільки на мить ними втішалися, схопили нас опричники: наложницями, мовляв, хочемо стати на накалокопі, бо мужі наші, звісно, в Туреччині, так у протоколах записано. Привели нас із Ладоги в Карлицьку слободу, де ми застали інших жінок–заложниць. Нас примусили писати листи до мужів у Туречччину, щоб ті прийшли з повинною і цим урятували нас від кари смерті.

Ти хочеш запитати, чому я писала того листа, хоч знала, де знаходиться мій Гамалія? Не питай. Не кожен може залишитися великим у карлицькому світі. Не осуджуй поки сам не витерпиш… Існує страх смерті — на війні, в заметілях, у катівнях. Та немає гіршого страху, коли опиняєшся серед малих людей, в яких немає серця. Душі немає. Жалості. Теплого погляду хоч на мить. Коли вони у своїй жорстокості однакові, немов близнята, і самі якомусь незрозумілому страхові підвладні. Коли не можна ні в кого випросити порятунку, коли ті люди не вміють, не можуть чи не хочуть хоча б на макове зерно учинити інакше, ніж чинять. Серед малих людей пропадає воля й бажання боротись. Пропадає сенс боротьби: ніхто тебе не підтримає, зрештою, ніхто й не знатиме, що ти за якусь ідею чи віру загинув на муках. Страшне безвір’я опановує людиною в поспільності карликів. Серед них глухо і страшно. Серед них — сліпа покора, байдужість і упадок духа. О, ти ще не знаєш, як серед них страшно!

І я написала листа. Я можу й нині написати й наговорити на себе, що тільки накажуть. Карлики забирають у людини все: гідність, протест, волю, мислення, залишають тільки шлунок. А з самим шлунком не будеш великим. Шлунок є і в щура, і в тхора…

А Мотря… Не всі можуть бути такі, як Мотря. І я потайки дякую своєму Богові, бо тут і Бога не можна споминати, що піду з життя з пам’яттю про єдине світло, яке сіяло мені в цій темряві, — то була Мотрі Кочубеївни душа, яка горіла, поки не згасла, мов допалена воскова свічка.

Жона осавула Гамалії затихла. Обірвалася мелодія, на храмову жебранку схожа, а за хвилину почувся болючий спів — поминальна пісня по Мотрі.

Мотря стояла посеред майдану з розпущеним волоссям, що спадало аж до колін білявою зливою, закривало з обох боків щоки, й маленьким людям видні були тільки її очі кольору шаленого чорторию, що міниться синявою й густою зеленню; очі ті скаламучувалися тугою й ненавистю, впевненістю й погордою; довкруж неї день–денно стояли тісним колом вибрані карлики, а прості — й серед них уже ми, змалілі старшинські жони з покрученими кистями рук після написання зрадницьких листів — неподалік за вибраними, і всі хором кричали: «Напиши листа мужеві, анафема тобі, анафема!»

Вибрані карлики готові були шарпати Мотрю, кусати й розтерзувати, проте доступитись до неї не могли, відштовхувані її поглядом, у якому ні на мить не затінювався страх: тільки над зляканою людиною можуть мати карлики владу.

Дивувався Поважний Карлик з упертості Мотрі й натужно думав, яким чином викликати в непокірної бранки те всесильне почуття страху, яке закрадається непомітно, а розмножується швидко й повсюдно, як тля на калині, і никне, і тліє, і всихає тоді розкішний цвіт. Врешті додумався, наказав подати Мотрі добірної їжі й кришталевої води з найглибшої меншиковської криниці: стояла Мотря на майдані, зголоджена і спрагла, вже п’ятий день.

Жадібність зблисла в очах Мотрі, і обнадійливий шепіт прошелестів серед вибраних карликів, та відсунула вона тацю із запашними наїдками, проте збанок з водою, холодний і вогкий, що його подав Поважний Карлик, затримала в долонях, і вперше побачила Мотря на губах ліліпута гримасу, схожу на вдячну посмішку: його бажання зламати волю Мотрі було таке жагуче, що він чисто по–людськи заблагав її, аби надпила із збанка хоч ковток цілющої води; Мотря уздріла провалля, до якого наблизилася, а на його дні свою власну малість побачила; із зусиллям, немов то була тяжка камінна брила, простягнула вперед руки із збанком і кинула, пожбурила його на голову Поважному Карликові.

А тоді почувся зловісний писк, карлики підступили ближче до Мотрі й почали на неї плювати. Вони корчились із скаженої люті, чорна піна виступала на губах, карлики бризкали нею, немов тхори смородним калом, та відступали назад перед погордливим поглядом Мотрі, в якому не могли догледіти й тіні страху.