Роман Іваничук - Орда

Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:

— Є серед вас батуринські?

Маленькі жіночки сполохано оглянулись, а одна проспівала:

— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…

— Ти писала мужеві листа в Туреччину?

— Писала…

— Чому?

— Бо страшно було…

— А тепер?

— Тепер нам усе одно. Ми люди маленькі, який з нас спрос?

— Так легше жити?

— Не легше і не гірше. Животіємо…

— Мотрю Кочубеївну знала?

— Я була з нею на Ладозькому каналі.

— Що з нею трапилось?

— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.

… Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков

Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, який звик до принизливих прохань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, які прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і діждався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Галаган і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з гудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими. червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!

Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш у державну казну і козаків у походи посилає: ось із Дербенської виправи тільки дві з чотирьох сотень повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова після війни із шведами; війна закінчилась, а комендант цупко сидить у своїй канцелярії, мов воша на струпі, і не збирається повертатися в Московію. Пригощує полковник у себе й сіятельного князя Меншикова, який захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль, примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру й поставити на службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україні стати.

Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну поведінку гетьмана Мазепи! Щось-то, напевне, замислює козацький улюбленець: не пише скарг на Меншикова і депутацій не присилає в Петербург — чи не налагоджує скритио полковник зв’язків з Пилипом Орликом, який метушиться по Європі, підбиваючи Туреччину, Францію, Англію на війну з Моско- віею, — з тим самим Орликом, маєток якого в селі Домашино Чернігівського полку, для відводу царських очей, посів, і Орликові винокурні й пасіки, і скотний двір тримає, а будинок з дванадцятьма світлицями, оббитими перськими килимами й обвішаними ліхтарями кавказького кування, своєю літньою резиденцією зробив.

Шастають на пограниччі з Туреччиною меншиковські нишпорки, щоб листа від Полуботка до Орлика перехопити, ловлять підозрілих, саджають у льохи, допитуючи з пристрастієм, щоб хоч слово супроти Полуботка вичавити, — надарма. Полуботок хитрий, як лисиця, звинний, мов куна, — і додумується Меншиков: пише супліку цареві, щоб Чернігівський полк, очолений самим Полуботком, на Ладозький канал послати.

Дізнавшись про виправу Полуботка на Ладогу, ми з Мотрею прибігли до канцелярії, впали перед полковником на коліна — візьми і нас з собою, там наші мужі… Чуйкевич добровільно до царя перейшов ще перед Полтавською битвою, а мій утік просто-таки з рук меншиковських бузувірів по дорозі з Батурина до Глухова, пішов до Мазепи і втік з–під Полтави разом з ним, а біля Переволочної в полон до Меншикова потрапив. Однакову плату отримали від царя і Чуйкевич, і Гамалія: довго обидва сиділи в Лебединських катівнях, а потім обох із партією генерального хорунжого Івана Сулими на Ладогу послали. Козаки, які вижили на каналах, за рік додому повернулися і звістку принесли, що Чуйкевич і Гамалія лопатами орудують, а за їх ногами ланцюги волочаться…

Впали ми ниць перед полковником: візьми нас з собою, з мужами нам бути і вмирати з ними, та він і слухати не хотів — не для жінок земляні роботи, та ми таки попленталися в обозі шеститисячної партії козаків — кухарками служили.