Роман Іваничук - Орда

Заняття закінчилося. Карлики повставали, притулювалися один до одного спинами — мірялися. Відбувався ритуал зрівнювання з меншим.

До Єпіфанія підійшов Поважний Карлик і сказав:

— Пагаваріть нада!

Він узяв Єпіфанія за мізинний палець, відвів набік, довго й пронизливо дивився на нього, міряючи доверху його високу постать; в червоних очах ліліпута тінився жаль ката, який не має змоги негайно розправитися з жертвою, захищеною в цю мить сильнішою, ніж у карлика, владою князя Меншикова.

Поважний Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола, дотикаючись гладкими пучками пальців до його вух, потилиці, носа, цілився розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаній в моторошності збагнув, що карлик в думках відрізує йому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.

Знав, що нічого карлик йому не вчинить, бо на його захисті стоїть сам Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо, якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаній не сподобається князеві на першій сповіді.

— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважний Карлик.

— Знаю: в Карлицьку колонію, — відказав Єпіфаній, боязко виминаючи червоний погляд ліліпута.

— Ні, — віказав карлик з пихою. — Ти потрапив у Майбутній Рай.

— Як можна потрапити в майбутнє?.. А нині чим е ваша колонія?

— Я ж сказав тобі: Майбутнім Раєм. Іншої назви ще не маємо, і тобі не радив би називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, який нині могутній, але від нас залежний… Ось я в молодості служив «язиком» при царському дворі. Ти думаєш, мені завжди підказували, в чий бік крикнути «слово і діло» й показати пальцем? Такі накази зрідка дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не сподобався мені жебрак, що надто вошивий, заразу розносить, — «слово і діло!» Наприндився надто середній дворянин — «слово і діло!». Замітає прошпект спідницею розкішна циганка — я не терплю вродливих! — «слово і діло!» Зачую хохлацьку мову або побачу вусатого запорожця» з «оселедцем» — «слово і діло!». А чорні кибитки, якими правлять карлики, їдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їх не побачить. То ж чи не може статися колись таке, що наш «язик» вкаже на його сіятельство? — Поважний Карлик стишив голос. — Один цар нам не підвладний. Один цар. Та й то… — карлик раптом осікся.

— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?

— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… О так! Я вже старий і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…

— І так без кінця?

— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки боязнь закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний за мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, який прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.

— А цар вірить у ваш рай?

— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі ростом, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс-с-с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедлнвіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то й ми сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволенню. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми зверху й на цареві.