Роман Іваничук - Орда

— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…

— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А, по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом виконує артистичну роль. Якщо б ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острову — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися в кожну мить на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і впору спам’ятатися.

— А яка ваша кінцева мета? —запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?

— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ по своєму зросту!

— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського стола, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?

— Ми зрівняємо всіх по бідності. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духа, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів..

— Чи можна вас позбутися?

— Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах… Ми — як воші в кожусі: коли хочеш нас позбутися, спали кожух… Але–від нас можна на якийсь час відкупитися: ми беремо хабарі. Це наш капітал, ми ж не вміємо нічого виробляти, крім піску. До того ж самі добре усвідомлюємо, що в Майбутньому Раю самі жити не можемо.

Ми й царів осідлаємо, зате завжди вірно служитимемо імперії. Це наше корито.

— А своє військо маєте?

— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.

— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно, дурниця.

— То не наука, то—мрія про світле майбутнє. Нам науки не треба, в нас є своє вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягаз головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати й пишатися своєю ницістю, духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цей клопіт?

— Ну, а карлики вірять у ваш Майбутній Рай?

— У Майбутній Рай вірять усі. прийнамні — мусять так казати. Ваш Ісус теж обіцяв людям пшеничні стебла в п’чїь китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз. Невірний Тома запитав Ісуса: «Коли ж це станеться?» — «Це побачать ті, які доживуть до тих часів», — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.

— Але ж кожен просить: «Хліб наш насущний дай нам днесь»?

— А ми й дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком текуча Малоросія.

Єпіфаній підвівся із землі.

— Я вислухав тебе, Поважний Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця. Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?

— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж його сповідник. Але коли з ним щось трапиться…

Поважний Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія, потупцював, обійшов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до бурдеїв і зник.

«Я потрапив у зовсім окремішній світ, тут, мабуть, і часові виміри інші; який рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардійці, не знаю; я не виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну і злочинну сутність імперії, уздріти навіч зло у його первісній іпостасі я навіки поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати його дорешти, але ж нікому мій досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, який зважився пізнати смерть, не зможу повернутися в попередній стан; ні з ким не поділюся пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїлася в наброді мізерного на перший погляд, зате всесильного наданою йому владою бездушності і беззаконня люду, а сам тут пропаду, змирившись урешті із злою силою. Помилуй м’я. Боже по велицій милості твоїй…»