Роман Іваничук - Орда

Так думав Єпіфаній, блукаючи щоденно після виконаної тяглової служби просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних занять карликам, і йому теж, давався вільний час.

То тут то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицький люд умів сам себе обдурювати ілюзорним добробутом. Поважний Карлик розповів якось Єпіфанієві, що взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують льодяні палаци, в яких ніхто не живе і які безслідно тануть навесні, це марниця, що тануть і розсипаються, в історичній карлицькій пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не може переконати карлика, що їх нема; карлики з гордістю перераховують кількість побудованих з піску і льоду містечок та палаців. Про те, що їх нема, мовчать, бо зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики наперебій називають неіснуючі містечка, фабрики, академії, казарми, магазини, музеї й незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самим собою.

Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові— могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, який створили запрошені із-за паркана каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт фуфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже не пам’ятник Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.

Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фразі «Слава групі вибраних карликіві», «Наше вчення непереможне, тому що воно вірне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілились вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».

Кожного дня надвечір Єпіфаній виходив із сторожки й обходив Василівський острів з краю в край. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали за довгі столики й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокутувати простих карликів, які обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима: тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів піднімався і вигукував у бік рибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі стола, а жертву виводили.

Після обіду відбувся ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані замисли; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна викупити самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у Карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.

Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розбредалися по острову земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.

Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюрскська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.