— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого усіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!
Єрмолай наприндився і загорлав, протягнувши вперед руку:
— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!
— Ур-р-ра! Ми готові до цього великого чину!
— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросу на душу населення, а тоді ми всі піднімемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлу! Скільки нас є сьогодні?
— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.
— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмось!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю в край: вже немає там сепаратистів, всі хочуть возз’єднання з нами, всі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері приведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно вірне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолай.
— Хам живе великий магістр карлицької держави Єрмолай! — хором пропищали маленькі люди.
Єрмолай зіскочив із шиї ченця, карлики потягли його за поли рудої ряси туди, де стояла церковиця без хреста; набита мішками з піску. Біля неї притулилася сторожка, в якій карлики поселили Єпіфанія.
Не стільки переляканий тим, що з ним відбувається, скільки здивований, Єпіфаній обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він присів на лежак, освітлений блідою квадратовою плямою, що падала з маленького віконця: в сторожці було сутіношно, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не міг очікувати від червонооких карликів, які так ревно заприсягнулися осідлати всю Малоросію; й, мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?
Єпіфаній став на лежак й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному із жмені в жменю мокрий, видобутий щойно із дна ріки пісок.
Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали в мішки.
Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, із сторожки, підійшов до маленьких роботяг й, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:
— Для чого вам… пісок?
— Екой хахол! —закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посіпалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хахлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайсь!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нерусская, він питає, для чого нам пісок!
Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:
— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.
— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?
— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?
— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.
— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу по видобутку піску. Усьок?
— А що це дасть?
— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?
— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?
— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу