Роман Іваничук - Орда

Світ карликів був ніби потойбічним і від творців колонії позірно незалежним — із своїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, яка нічого не мала спільного з Христовим вченням.

Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і, перейнявши у власть імущих й самого царя жорстокість, знань же не перейнявши — побоювався його величність віддавати їх малим людям без душ, — витворили своє власне вчення, з якого виросла, як і у великих людей, політична практика, а що була вона супротивна одвічним людським звичаям й загрозлива для світу — розпорядився Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людей залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардійців поставити.

Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів безупину доставляли в Петербург замовлений товар, колонія розросталася, паркан разом з вартовими гвардійцями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і сіятельний князь виводив їх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург, давав їм караючу владу і посилав у місця, де було неспокійно, а найбільше в непокірну Малоросію; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, які забирали запідозрених у змові проти царя людей; служили вони також «язиками», які гаслом «слово і діло» виявляли на вулицях державних злочинців.

Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.

… Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.

Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, який стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо. зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху;— він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе-таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здавленого страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців. що вирізували в Батурині людей.

Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, які розмовляли пошепки, і відчув ту ж, їхню боязнь, що то позбавляла голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.

Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:

— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавловського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.

Князь повернувся й подався із слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.

Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, облегшувалося життя в посполитах, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п'ятами пришпорив під ребра.

Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору у паркані, біля якого стояли меншиковськї гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.

Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, який несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали: