Роман Іваничук - Орда

Покора, яка заволоділа Єпіфанієм в Батурині й довела до непрошеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову в пекло гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.

— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.

Чернець уже чув про це, та в цю мить впилася в його мозок страхітлива думка, яка водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.

Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хрест убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке призначення, вкралася в Єпіфанієву душу і додала супротивної сили.

— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, ще до твоєї сповіді: за Батурин немає тобі прощення.

— Не вб’ю, не втішай себе, — незважливо змахнув рукою Меншиков. — Я ше в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анафему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армагеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ в Малоросію, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!

Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, який може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим, теслею, який спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавш цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване р політичному ділі, й не розчарувася потім, споглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.

Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися й надалі ремесним ділом.

— Не гріх, — відказав коротко.

— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девіер — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки вгору, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотель і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотелю, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми наділи інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федору Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися над домашніми тваринами — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, який примушує за допомогою кліщів, колеса й палів весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стрижки боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоний каптур, і стільки золота, як я, заграбастати не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?