Роман Іваничук - Орда

Князь заламував руки, ніби це щойно сталося, князь дотепер не міг з тим змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це найбільш боліло Меншикова, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.

1716 року Андрій Войнаровський прибув до Гамбурга прямо в обійми Аврори Кенігсмарк, впливової в європейській політиці особи, через яку Пилип Орлик проводив свою англійську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїхав із скарбом Мазепи… Його взяли із ліжка графині.

— Скарб гетьмана, хоча б його частина, мені повернеться, — говорив сам до себе Меншиков. — Ми зашлемо Войнаровського в Якутськ, а його дружина Ганна, яка тепер сновигає біля королівського двору в Швейцарії, віддасть нам за повернення мужа вивезені ним в Європу гроші… Але мене тепер інше турбує: в який банк Європи здав своє золото Полуботок?

— Чому — Полуботок? — кинувся Єпіфаній.

— А тому, — відказав спокійно Меншиков, — що наказаний гетьман сидить у кайданах у сусідньому з Войнаровським казематі. А в його маєтку після арешту ми знайшли тільки мідяки…

Меншиков ураз перервав свою мову й нахилився до Єпіфанія.

— Ти знаєш… Ти знаєш, у який банк віддав Полуботок своє золото! Знаєш!! —заревів, і слуги вмить убігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і, схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: —Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші візьмуть німці чи англійці, Полуботок ніколи не вийде на волю, не впімнеться… Гроші ж царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, в який банк здав Полуботок своє золото?

— Не належить Москві золото України, — мовив Єпіфаній. — Його повернуть українському народові, коли він стане вільний.

— Вільним? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, той про волю хай забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників. Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язик! Зведу тебе з ним, покажу тобі його муки, і ти скажеш, пожалівши його…. Скажеш! Я замучу й тебе…

— Мені байдуже; князю. Якщо нема на Україні вже й Полуботка; то на що сподіватися? Можеш мене вбити хоч у сю мить.

— Ба ні, голубчику, вбити мені тебе найлегше. Та це нам невигідно — вас потім родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Войнаровського, Полуботка, тебе. Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять в головах хохлів. І будуть вони тією пам’яттю відроджуватись до непокірності й незалежності. Треба, щоб ви залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, який весь час силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за твоїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятись, очиститись. Не допустимо! Покаяння — це прозріння упокорених людей, які вже звикли до тихого рабства. Найнебезпечніші для імперії — прозрілий раб, воскреслий Лазар і навернений блудний син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще нині віддам на муки Ромодановському!

Єпіфаній відчув, що більш не боїться.

— Хай він уб’є мене, — сказав спокійно.

Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.

— Він тебе не уб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чейже мене також, — вдарився князь у груди, — весь час принижують. Його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Луврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш ради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви—. ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — віл них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові, а батько синові!

— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здавлено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немае більше в нас провідців… Що допоможе тепер покаяння? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я…. Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.