Роман Іваничук - Орда

— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший для того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова відмітка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а ще тим? Чому мене болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.

— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку з сов идею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти з своєї роботи нічого не маєш.

— Зате маю час, я віднайшов його.

— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…

— Хосен — це теж відмітка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить утішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвой користі: що вона важить для висоти духа, який належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів на протязі століть.

— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливнвся послушник.

— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.

— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.

— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя. Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, на злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, яке росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ki до майбутнього — лише до миттєвої користі.

— Ти весь час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?

— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є основне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духа. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…

Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам з собою.

— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незлічені дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якогось Поважного Карлика: що ж було до вас? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони ни знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде».