Роман Іваничук - Орда

А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом Ші тепер воював з невдячним народом, який за довгий ч^? кровопролитної війни не забув заподіяних царем кривд і назвав його антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятішого Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармат церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.

Не вітець, не благодійник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!

У моторошному застінку Преображенського приказу генеральний царський кат Ромодановський працював із своїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні, викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед народу листки з текстом сімнадцятої глави Апокаліпсиса, в якій сказано, що восьмий цар великої держави буде Антихристом — Петро в Московії був восьмим; хто карбує на срібних монетах зображення його величності з рогами. Даремно. Злітали голови, мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала й падала, тож думав Петро аж два роки, як урятувати свій престиж і додумався врешті: він витіснить ганебне прізвисько найвищим римським титулом!

Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова — не дадуть ради всі поліцейські і ярижки Петербурга, з гармат по народу палити не будеш, то звелів обгородити царський будиночок парканом в радіусі однієї версти, хай стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.

Цар у душі лютував, він уперше був невдоволений такою великою різницею в зрості: чи не осмішить зібраний із світових задвірків людський люмп найвищий титул? Та було пізно: магістр карликів Єрмолай, не злізаючи з шиї Єпіфанія, пропищав:

— Да вдравствуєт великий император всея Руси Петр Первий!

Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїв клич, а народові мовби заціпило: мертва тиша панувала у верстовій зоні.

І хто зна, чи не дійшло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика прозвучали слова, про які цар досі й не подумував — бистрий царський розум умить збагнув їх суть: «Всея Русі!» Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на півдні, підкорена і невпокорена, і ось цей нікчемний напівлюдок, так просто відбираючи в корінних русичів родове ймення, передав Йрго Петрові: імператор всієї Русі!

Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новий царський титул давали йому владу над усіма, хто носив ім'я росів. Громовий царський голос долинув до найдальших кресів верстової зони:

— Вірнопіддані! Віднині я імператор країв, які ви можете вважати своїми і за власним розсудом розпоряджатися багатствами Великої, Білої, Малої, Галицької, Карпатської і Червоної Русі! Все це ваше: ідіть заполоняти землі, забирайте в нових підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — «даби нікакой розні і особих наречій нігде не било!»

І досить було цієї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними стоїть Антихрист.

— Да здравствует император всея Руси!—дружно загукали.

«Чому вони такі? —думав Єпіфаній. — Що спричинилося до того — може, шалені простори великого краю або ж багатолітнє монгольське іго, що в них витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові».

— Хай живе імператор! —ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!

— До морів, діти мої, до морів! —реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від Швеції Лівонію, Естонію, Інгрію, Карелію!

— Ура імператорові!

Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з горілкою і наїдками; замерехтіли в небі фейерверки, почалася штовханина, бійка і п’яне радіння.

До імператора Третього Риму підійшов найменший у колонії карлик, якого за виняткову жорстокість назвав ли Опричником, — озлоблювала його власна непомітність, він підступив до царя і постукав кулачком по коліні.