Роман Іваничук - Орда

На Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлев. Як ото у святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…

Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові в Салоніки.

«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо на Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить дома діла вершити. Україна може постати лише на Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможе. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я із своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…»

Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає із своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гінець потрапити йому в лапи… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати на Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.

На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — гави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданна… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певне, таке сталося з народом, який прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!» «Геть із самостійністю України!» «Усі гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерської лаври, які прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть парад суверенітетів!»

Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому в рот, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування на Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке каліцтво моїх людей; я суворо спитав президента Малоросійської колегії Веліямінова:

— Це ви їх навчили такого?

— Пане наказний, — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їх натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з дійсністю. А ні, то… — Веліямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що й інші тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–нашому. Нині я вам указ!

Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка надія, коли цар забажав пообідати із своїм почетом і колегіатами у глухівській гетьманській канцелярії.

Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він попліскував мене по плечу, налив оковити і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені спиною: «Не вір, Павле, тій ворожці, яка напророкувала тобі гетьманство: не будеш гетьманом на Україні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а найпаче Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знайти нам вірну людину, про що постійно дбаємо, а поки такий знайдеться, уряд ми визначили. Ось тобі Веліямінов»… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: «Багатий єси, то мусиш половину свого скарбу в царську казну віддати. За що? А так… За те, що живеш на землі… І ие жди листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали: малоросійський народ не підтримав Мазепу, не піде й за вами. Хіба ти не чув його волі нині майдані?»

Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець— допитують тепер про золото. Не буде їм золота, золото в могилі…