Роман Іваничук - Орда

Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче ждав любої його серцю роботи, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнур на руку. Тіло мордованого видовжувалось, витягувалось, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць; впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води. — То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.

— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.

— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.

— На Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте на четверо кожну могилу і знайдете!

— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись но за своє діло!

Опричник взявся роздмухувати жаровню.

— Зупиніться! —скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!

— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…

— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!

— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…

— На дибу його! — гаркнув цар.

Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.

— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та, навіть знайшовши, користі з нього не будете мати. У фуфайках прийшли ви на Україну, у фуфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, із світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Иди, Єпіфанію, шукати дорогу до храму. Ти будеш жити доти; доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… —дзвінко пролунав голос Полуботку вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицевірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!

Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару й кинутися на своїх мучителів, та, зачеплений шнуром на дибу, повис нахилений: він щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожий був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз його очі зблякли, безвладно звисла голова, й гетьман тихо осунувся на долівку.

Єпіфаній схилився над мертвим, закрив повіки й припав до його грудей.

— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости йому, Боже, вольния і невольния гріхи його…

Кат Ромодановський стояв спокійно біля диби, чекаючи нового наказу від повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.

Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:

— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв йому говорити про могили. Я чув, чув!

Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на замордованого гетьмана й наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би долинути вже з потойбіччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за смерть невинного.

Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, який тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут накликає муки, здалося йому, що на нього самого, і давня притаєна боязнь перед карликами перемінилася в незмірний страх: пониклий імператор на ладан дихає — і полишить колись його на поталу своїм вихованцям…