Роман Іваничук - Орда

— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаній.

Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:

— Ви маєте розмовляти про могили, його сіятельство наказав! Говоріть про могили!

— Пропади ж ти в трястя та в болото! — вперше визволився Єпіфаній з–під влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.

— Загартуй своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться розправа над моїм тілом і твоєю душею.

…Цього разу кат Ромодановський обходився без підручних. Один лише карлик Опричник сидів непомітно в кутку катівні й ножиком розколював на скіпи липову дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату стояла диба — невигадливий дерев’яний верстат у вигляді безверхого хреста, з якого звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.

Полуботок сидів на долівці, спокійно очікуючи мук. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по каземату, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнур і був схожий не на ката, скоріше на коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певне, помізкував, чи буде потреба займатися ше й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом:

— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?

— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.

Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.

— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я над цим думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли у твоїх куфрах у чернігівській резиденції…

— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.

— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємр. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім' діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, добрався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–індійської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?

— Свята правда, царю, маєш добрих агентів.. Чого тобі ще треба від мене?

— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудре завіщання в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?

— Та усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк із своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!

— Не виплатиться шкіра за виправу, — змахнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розправитесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не на- шкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!