Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

Осавул поставив у колі прапор і бунчук.

Майдан сколихнувся і завмер.

Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата (ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві, прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним-тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними — курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки — «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.

Серед старшин Гнат угледів і отамана івана Сулиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені… На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього — кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові — гостроверха шапка з жовтою китицею.

Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:

— Панове молодці! і ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?

— Правильно, батьку! — в одну дужу горлянку відповів майдан.

— Панове молодці! — знову звернувся кошовий. — Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар іван Сулима.

Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.

— Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! — гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. — На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кода-цька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!

— Не бувати ляхам на запорозькій землі! — крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. — Не потерпимо душителів у себе під боком. інакше гріш нам ціна, козаки!

— Правильно! — залунали голоси!

— То — Дмитро Гуня, — шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. — Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.

— Не бувати ляшкам у нашому краї! — гудів майдан. — Викуримо ос!

Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.

— А злота у фортеці достобіса? — пролунав раптом хриплий голос. — Але правду кажи, отамане!

Сулима метнув гнівний погляд на той голос:

— Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.

— Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! — глузливо крикнув Дмитро Гуня. — Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!

— Він його в пазуху нагребе, — почулося з іншого боку.

Майданом пронісся сміх.

— Не в злоті річ, осавуле Кирпо, — заговорив Сулима. — Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! і єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, — вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це — найвища плата, яку тільки можна одержати. Так я кажу, товариство?

— Так, батьку, так! — відповів майдан.

А Сулима вже далі гримів:

— Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коди ви багнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?