Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

— Від дурних чули! — зухвало крикнув Ярема.

— А ти не кородися! — осавул схопився і враз надувся. — Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? і чому тебе тільки отаман вчить?

— Вчить воювати не за злото, а за народ свій.

— Ого! — вигукнув осавул. — Слова гарні, та ще ніжка трясця в світі не відмовлялася від злота.

— Трясця не відмовиться, — вихопилось в Гната. — інша річ людина.

— А ти не лізь, коли не твоє мелеться! — осадив його осавул. — Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ландів-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.

— Та вже якось поділимо три бочки злота! — визивно кинув Ярема.

Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, і швидко вийшов з куреня.

– Іч, як йому замуляло! — засміявся Ярема.

— Хто він за їден?

— А-а, — махнув Ярема рукою, — осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, 1 самому собі Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото — так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.

— В кожного своя мрія, — додав Гнат.

Зненацька на майдані залунали позивні звуки.

— Литаври! — звівся рвучко Ярема. — Біжімо!

— Куди? — схопився й собі Гнат.

— На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.

— А що таке рада? — на ходу поспитав Гнат.

— Рада — це… — Ярема аж руками потряс над головою. — Найвища у нас. і найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде… Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти…

Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали… і стихли… А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне…

І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить пхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік Коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. і ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному:

«Військова рада!»

і на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап'янцями, босими ногами, заклекотів луженими горлянками… Задиміли люльки — глиняні, мідні, деревині, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.

Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці…

Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках…

Гомін над майданом поволі вщухав. і тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври — майдан стихав… Ще мить — і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі… і тоді четверо довбишів підійшло до великих литаврів, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». і Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.

— Набат! — захоплено вигукнув Ярема. і по хвилі: — ідуть!.. ідуть!..

З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди

— прапор і ще щось — пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.

— Бунчук! Бунчук несуть!.. — загомоніли козаки.

— Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, — шепнув Ярема. — Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.