Валентин Чемерис - Ольвія

Посередині шатра — царське вогнище, священне і недоторканне, іменем якого скіфи дають найміцнішу клятву. Бо коли скаже скіф: «Клянусь царським вогнищем!..» — то міцнішої клятви у світі немає. А того, хто дасть брехливу клятву іменем царського вогнища, — чекає страшна кара. Над вогнищем дим піднімається у круглу дірку, наче чорна борода Папая. Біля входу висить бурдюк — шкура, здерта з кози, із перев'язаними ногами, — повний кумису… Слуги нечутно розливають його в чаші, розносять царським гостям.

Схрестивши під собою худі ноги, взуті у м'які еластичні сап'янці, прикрашені золотими бляшками, в центрі шатра, біля вогню, сидить сутулий, змарнілий владика у царському вбранні. На його маленькій довгастій голові — башлик із золотим шишаком, навколо якого обмотаний рудий конячий хвіст, золоті пластинки закривають лоб і щоки. На цареві осяйна куртка із червоного оксамиту, поверх якої наопашки накинутий малиновий плащ, підбитий хутром соболя… Він сидить непорушно, голова його трохи опущена, погляд звернений до вогню. Гострий орлиний ніс, міцно стиснені тонкі сухі губи. Очі звужені, сховані в щілини, щоки по-старечому запали.

На золотім поясі його висить акінак у золотих піхвах, два особистих його зброєносці стоять позад нього: один тримає царський лук із сагайдаком, обкладеним золотими бляшками, другий — царського списа, до древка якого приторочений кінський хвіст.

Скіфи дуже поважають свого владику за його мудрість, за просту, не чванькувату вдачу. Іданфірс хоч і цар, але все може робити, що робить простий скіф чи звичайний пастух: кобилицю здоїти і кумис збити, дикого коня волосяним повальцем спинити і вкоськати його, табуни вміє пасти, юрту поставити й зібрати і, звичайно ж, незгірш них луком володіє, і жадібна до ворожої крові царська його стріла не знає промаху.

Іданфірс — не просто скіф із саїв, він походить із роду самого Спаргапіфа, царя, котрий після дев'яностолітнього блукання скіфів у Малій Азії повернув їх у степи до Борисфену. Давно то було, а скіфи й досі шанують Спаргапіфа, котрий першим сказав: «Скіфи!.. Годі нам блукати чужими мідійськими краями, повертаймося у свої степи, де голуба вода Арпоксаю чекає на нас, де сходить наше сонце, наш славний Колаксай!..»

А дідом Іданфірса був цар Гнур — теж мудрий і несхибний владика Золотої Вуздечки Скіфії. Він утвердив владу саїв над усіма скіфськими племенами і родами, обіклав їх даниною, а непокірних знищив. І звідтоді усі скіфські роди і племена слухаються саїв, яким на роду написано бути царськими, владиками усіх скіфів.

У Гнура було чотири дружини, три сколотки, а одна — чужачка, еллінка. Вона й народила Гнуру двох синів: Савлія та Анахарсіса. Від однієї матері сини, та не однакові вони були. Савлій вдався таким гоноровитим, що тільки про себе й говорив, тільки собою й пишався. За його ж власним словом виходило, що, як царський син, він був найдостойніший: і стрілець із лука найцілкіший, і вершник неперевершений, і акінак його найславетніший, і зір у нього найгостріший, а розум — найкмітливіший. Отож вважав він себе найзнатнішим скіфом, а все скіфське він вважав найліпшим, як чуже — найгіршим.

Ось тільки псувала йому настрій згадка, що його рідна мати не сколотка, а чужачка, еллінка. Що батько цар — то добре, Савлій в іншого батька, не царя, просто і народитися не міг, а ось що мати… При згадці про матір Савлій кривив тонкі губи, і зла тінь пробігала по його гострому, завжди похмурому обличчі. Він навіть забороняв матері звертатися до нього на своїй, еллінській, мові.

– Є мова скіфська, — казав він, — то інших мов мені й не треба. Про мене, що вони є, що їх немає.

— Ох, царський сину мій… — тільки й зітхала мати.

— А для чого вони, інші мови, коли є скіфська? — дивувався Савлій. — Все, що найкраще, маємо ми, скіфи. І цього нам досить.

Підрісши, він став цуратися матері, обминав її шатро. Мати тихо плакала, але дорікнути неповагою своєму синові вже побоювалась. А якось Савлій так і сказав:

— Такого, як я, мусила народити інша мати, сколотка, а не якась там еллінка!

І дарма брат його Анахарсіс, який знав мову не лише батька свого, а й матері своєї, казав брату, що діти не вибирають собі батьків, ні батьки дітей. Савлій своє гнув:

— Моя мати не сколотка, вона чужачка, а тому я не визнаю її за матір. Адже вона, чужачка, додала мені, скіфу, чужої крові, яку я ладен випустити із себе по краплині.

— Але ж твоя мати дала тобі життя, — казав йому Анахарсіс. — Вона тебе народила. Із тьми, із небуття, в білий світ тебе привела.