Валентин Чемерис - Ольвія

Сонце — символ владики, отже, гінця треба приймати поштиво, а схрещені три стріли означають, що Іданфірс — владика неба, землі і людей Скіфії.

— Я слухаю тебе, гонець самого владики, — зовні ліниво цідив Тапур, напівлежачи на кошмі, а сам гадав: чому це гінця принесло, з якими вістями? Узявши з рук слуги чашу з кумисом, сперся ліктем на подушки, тягнув кумис. — Які вісті?.. — Кивнув слузі, щоб той пригостив гінця. — Як поживає владика? Боги, як завше, не обходять його милістю?

— О, так, — відповів гонець, беручи з рук слуги чашу з кумисом. — Владика Скіфського царства запрошує вождя Тапура прибути до нього і випити біля шатра золоту чашу вина.

«Біля шатра?.. — подумки зауважив Тапур. — Так запрошують винних. Але чаша золота. Виходить, владика ще шанує мене. Хоча щось затіває…»

Гонець передихнув, допив кумис і закінчив:

— Владика у гніві великому!

— Чим же Тапур прогнівив самого владику?

— «Велике вухо» принесло погані вісті: Тапур напав на греків біля лиману, розорив їх, набрав собі добра чимало.

— «Велике вухо» не завжди правду несе, — сказав Тапур спокійно.

— Владика у гніві великому за похід Тапура до греків!

Тапур промовчав, бо негоже йому, вождю, виправдовуватись перед гінцем.

– Іданфірс запрошує Тапура випити чашу із зав'язаними очима!

Он воно що! Владика вже виніс йому смертний вирок. Тільки благородний. Дасть на вибір три чаші з вином. В одній буде отрута… Гм… Тапур виправдовуватись не буде.

— Владика Скіфії своїми устами сказав: якщо Тапур має серце лева, то хай прибуде до нього. Якщо ж Тапур має заяче серце…

Тапур жбурнув чашу з кумисом, рвонувся вперед, вп'явся в кошму.

— Що-о??? Я — боягуз??? Твій владика гадає, що Тапур останній боягуз і що він не прийде до шатра владики? І тоді з нього будуть потішатися степи?

Гонець мовчав, він своє завдання виконав, все, що велено, передав, а решта його не цікавить.

— Мені пора… — зводиться він.

— Де зараз кочує владика? — прохрипів Тапур.

— Владика біля річки Тірасу, — відповів гонець, зводячись. — Він поїхав прикластися до сліду Геракла.

— Передай владиці, що Тапур… Тапур негайно примчить до нього у гості, і владика ще переконається, у кого яке серце!

Гонець вклонився і швидко вийшов із шатра, і відразу ж почувся тупіт копит його коня. Тапур закружляв по шатру, як поранений звір. Хрипів, щось вигукував, хапався за руків'я акінака… Але гнів пік його вогнем і не давав спокою. Зрештою Тапур вибіг із шатра, скочив на свого коня і помчав у степ.

А коли повернувся, кінь його був у піні і дрібно тремтів. До коня кинулися було слуги, але Ольвія жестом веліла їм відійти, вирвала пучок ковили і сама заходилася витирати мокрі боки коня, зганяючи вниз білу піну… Тапур потушився біля неї, а тоді вирвав і собі ковили і заходився витирати коня з другого боку. Так вони мовчки робили своє, аж доки не зустрілися біля голови коня.

— Владика забаг посміятися з мене, — поскаржився їй Тапур. — Та так посміятися, щоб потім мене зневажала уся Скіфія. А степ ніколи не прощає боягузтва!

— Ти поїдеш до нього? — запитала вона з тривогою.

— Неодмінно. Я доведу йому, що в Тапура серце не зайця. Тапур вип'є чашу із зав'язаними очима!

— Не їдь… — вихопилося в неї.

Він люто блиснув очима.

— На такі запросини не поїде тільки останній нікчема! Після такої ганьби мені доведеться тікати із скіфських степів і навіки покрити своє ім'я ганьбою! Краще випити чашу із зав'язаними очима і заснути вічним сном, аніж жити із серцем зайця!

— А я?.. — тремтячим голосом запитала вона.

Він помовчав, а тоді сказав злим голосом:

— Якщо доля зі мною зіграє зле, ти теж підеш зі мною у світ предків!

…Повсть гасить звуки, тиша в шатрі така, що хоч кричи про поміч. І — душно. Гнітюче… Сон утікав од неї, сиділа на кошмі, обхопивши коліна руками і поклавши на них голову.

Тапур поїхав до владики.

По життя своє поїхав чи по смерть?

Свою честь він збереже, а життя?

І їй починає бачитися то чорна повозка, у якій його везуть од владики, то глибока яма, яку вже копають йому біля могили Ора, то волосяна петля, якою її будуть душити, щоб покласти у могилу вождя. Але ні страху, ні відчаю не відчувала. Було тільки душно, гнітюче, та ще хотілося, щоб поруч була хоч одна жива душа… Ще ніколи не гнітила її так самотність, як тієї ночі.

Застогнала крізь стиснені зуби.

Ще тяжче стало на серці.

— Та чи є хто живий у цій Скіфії?.. — вихопилося у неї. — Чи закінчиться коли-небудь ця чорна ніч?!