Валентин Чемерис - Ольвія

Щось ніби війнуло на неї, мигнула десь скалка світла, і вона рвучко звела голову. В шатро нечутно зайшла сліпа рабиня, несучи поперед себе глиняний світильник. Вогонь непотрібний сліпій, тож несла його для своєї господині.

— Мілено?! — радо вигукнула Ольвія і відчула, що їй трохи легше стало. — А я про тебе й забула. Як добре, що ти є… Збожеволіти можна у цій Скіфії!

— Хай спокій осяє тебе, моя добра господине, як ласкаве весняне сонце степ, — тихо озвалася рабиня м'яким, заспокійливим голосом. — Спи, господине, Мілена чатуватиме твій сон.

Ольвія дивилася згори вниз на свою слухняну й покірну рабиню. Звикла вже до її сліпоти, порожні очі рабині більше не лякають її. Мілена завжди поралась вправно, хутко виконувала повеління своєї господині, наче була зрячою, бо ніколи не збивалася з дороги й не натрапляла на перешкоди. Та хіба їй — жорстоко осліпленій — легше від того?

— Мілено…

— Спасибі тобі, господине.

— За віщо ти дякуєш? — здивувалась Ольвія.

— За те, що звеш мене, як людину, по імені, а не рабинею. Не худобою і не собакою, як звуть мене скіфи.

Ольвія зітхнула.

— Мілено, тобі кортить побувати у Греції?

— Ні, господине, не хочеться.

— Гм… Але ж ти гречанка, і тебе мусить тягти на батьківщину. Навіть журавлів повесні тягне у рідний край.

— У журавлів є місце на батьківщині, а в мене… Та і яка я тепер гречанка?

— Була гречанкою.

— Колись була… — згодилась Мілена. — А що було, те загуло.

— Не відчаюйся.

— А від чого мені радіти? — запитала Мілена. — Я рабиня. А яка батьківщина у рабині? Та що там… Я вже й тут звикла. У Греції в мене нікого немає, і нікого я вже там не побачу. То для чого мучити душу? Як дозволиш, господине, я доживу свій вік при тобі. Його в мене лишилося, що в зайця хвоста. Куди на старості зриватися? У скіфів я рабиня і дома, зрозуміло, господинею не стану. То чи не все одно, де свій вік проклятий доживати?

— А жити хочеш?

— Якщо вже народилася, то треба жити. Доки пан мій бажає, доти й житиму. А скаже: здохни! Здохну!

Помовчала, та ось якась квола усмішка мигнула на її зморшкуватім, змученім личку.

— Питаєш, господине, чи хочу я жити?.. Жити, звісно, хочеться. Чого там… Хоч і сліпа, хоч і рабиня, а жити хочу. Бо життя — воно одне, яке б не було горьоване, а іншого не буде. А що зло… Так мусить же десь бути і добро. Бо для чого тоді боги засвітили білий світ? Для добра ж… Бо для зла й темрява годиться. Ось тільки не знаю, де воно, добро? А вірю: є добро, господине моя хороша, є. От і ти добра, виходить, таки є добро у світі. Є! — Повела порожніми ямками очей на Ольвію. — А бажання моє… Хочеться подивитися на тебе, господине моя. У тебе такий гарний голос. Коли слухаю його, щось бентежить мене, щось далеке вчувається. Сама не своя роблюся. Ніби юність свою чую… Ой, що ж це я… Не слухай, господине, що бурмотить стара рабиня. Рабам не велено виливати душу перед панами.

Вмовкла, ворушачи губами.

— Що ти шепчеш? — поспитала Ольвія.

— Твоє ім'я, господине, — по хвилі відповіла рабиня. — Тебе так дивно звати… Ольвія… Ольвія… У юності я знала одне місто на березі лиману з таким ім'ям.

— Воно і досі є, — відповіла Ольвія. — Я звідти. Чому ти так здригнулася, Мілено?

— Ти хороша, добра, моя господине, а місто твоє страшне. — Мілена обхопила руками сиву голову свою. — Ой, зле, господине, ліпше б його ніколи не знати!

Ольвія з жалем дивилася на нещасну жінку.

— Тобі завдали горя у моєму місті?

— Не згадуй, господине, про те місто. Воно й так вкоротило мені віку… — Помовчала. — Ой, не так місто, як теє кохання…

— Ти… — здивовано вигукнула Ольвія, — любила?

— Господиня гадає, що я народилася старою, сліпою рабинею?

Ольвія підсіла до Мілени, легенько обняла її за худі, кістляві плечі.

— Розкажи мені про своє кохання…

— О боги… — прошепотіла рабиня, дрож пробігла по її тілу, і на руку Ольвії щось капнуло.

— Ти… плачеш?

— Плачу… Бо ж дивно. Сліпа рабиня — і раптом — кохання… — Мілена і плакала, і посміхалася сама до себе. — А кохала ж… Ой, кохала ж… Невже б я могла перенести рабство, якби не любила, якби не було його… Розумієш, господине, його… єдиного… Чи вижила б…

Розворушивши спогади, Мілена заговорила збуджено, гаряче:

— Без кохання свого, як торішній сніг, загинула б! А то згадаю свою любов і його… рабства ніби й не було. На душі легшає. І не сліпою себе почуваю, а зрячою, молодою… От, господине, коли заблудишся в степу. Ніч, вітрисько виє голодним вовком, відчай тебе, як комашня, обсяде… З путі зіб'єшся, кидаєшся сюди-туди, не відаючи, де твоя єдина путь… Сил уже немає. Все, думаєш, кінець. І ось негадано — блись на обрії… В пітьмі ночі вогонь палає… Та не вогонь, а вогник тремтливий. Цяточка мерехтлива. Але для тебе вона рятівна. Де в тебе і сили візьмуться. Ноги самі несуть на той вогник… Падаєш, встаєш і знову ідеш… Так і моє кохання. Я все життя іду до того крихітного тремтливого вогника мого сліпого життя… І сліпа — бачу той вогник… Далеко-далеко, а бачу… І гріє те кохання стару і сліпу скіфську рабиню…