Валентин Чемерис - Ольвія

— Владико! По той бік Істра побитою гадюкою уповзає перська орда в глиб фракійської землі!

Іданфірс зводить до небес тремтячі висохлі руки свої, жовті, худі, маслакуваті, шкіра та кості.

— Батьку наш Папай! Ти чуєш радісні вигуки вождів моїх, що перська орда побитою гадюкою уповзає за Істром в глиб фракійської землі? Ми, опоясані акінаками, зібралися, щоб сказати тобі, батьку наш: ми розбили персів, земля наша, край наш вільний віднині. Осине гніздо Скіфії вжалило Дарія, втікає він вже за Істром, хоч і нахвалявся, йдучи на нас, що Колесо Персиди потрощить наші кості. Але перемогла ясна скіфська зброя, нагострена на чорному камінні. По скіфських степах світла та радісна яса летить — побіда, побіда, побіда!

Із золотих чаш здійснили жертовне узливання, пили хмільний бузат за Папая, за Ареса, за побіду, за ясну скіфську зброю і мужів її кмітливих, за осине гніздо Скіфії, що, заворушившись і грізно загудівши, вигнало ворога з краю свого.

Тихим старечим голосом, стомленим і вицвілим, Іданфірс гомонів із своїми вождями.

А слухала його вся Скіфія.

— За шістдесят днів походу перси втратили багатьох хоробрих воїнів із свого війська. Живу силу їхню ми підрубали глибоко під корінь. Дарію треба чимало часу витратити, щоб зализати рани і відновити свою колишню міць. Та й неславу він здобув, не швидко її спекається. Дарій раніше не знав невдач, а од нас потерпів поразку, тож слава дістанеться нам велика і поголос землею піде про нас великий. Персів було більше, а ми не злякалися і вступили з ними в двобій, вимотали їх і вигнали геть. Ми нав'язали їм свою задумку ведення війни в невигідних для них умовах — і — виграли. Ми не лише сильніші, а й кмітливіші. Скажу більше: на в'язах у нас непогані виявились голови. Хоча ми й допустилися похибок. Перший наш прорахунок: не зуміли захопити і знищити міст на Істрі. (Скопасіс засовався, засопів і зрештою опустив голову, буркнувши: «Моя вина. Повірив іонійцям, будь вони…»). Другий прорахунок, — тихо говорив далі владика і мружився до сонця, — коли перси, полишивши в таборі ослабілих воїнів та обози, кинулись тікати, ми «загубили» їх. Досі не збагну, як це могло трапитись? Доки ми їх шукали в степах, час було втрачено, і перси встигли першими дістатися до рятівного мосту. Виходить, що персів ми хоч і побідили, але повністю не знищили, як то треба було, а лише вигнали їх з ганьбою із своєї землі. — Помовчав, замислено в далину дивлячись. — Але й це немало. Бо це — велика і славна побіда. І нею ми зміцнили своє становище, відчули себе силою, яка здатна ламати хребет іншій, ще більшій силі. Тепер ми будемо наводити лад у себе вдома, у своєму краї. Будемо гуртувати, збирати і зміцнювати Скіфію, щоб жоден ворог не посмів більше зазіхати на наші краї. А щодо персів, то маю ось що сказати вам, вожді мої: чи будемо сидіти й радіти, що перси втікають за Істром, що ми їх побили малою своєю кров'ю, а чи, може, сидіти нам ще рано?

— Дозволь слово мовити, владико, — забасив дебелий та кремезний скіфський богатир, вождь Таксакіс, аж чорний від степової засмаги. — Хто як, а тільки я радіти не збираюся. Я такий, що ще поганявся б за Дарієвим воїнством. А чого? Руки мої ще тримають зброю, то чого сидіти і радіти? Гнати персів треба, гнати і за Істром, — і погладив свою дубину, оковану залізом. — А потрощив я перських голів чимало, ой потрощив! Так і лущив їх, так і лущив, як шкаралупу!

— Владико, дозволь слово мовити, — озвався Тапур, ставлячи на білу повсть золоту чашу. Іданфірс кивнув головою, запрошуючи його говорити. — Я думаю, що треба негайно послати за Істр наше військо і поганяти Дарія ще й у тамтешніх краях. Заодно ми провчимо й фракійців у лисячих шапках — більшість із них виступила на боці персів, ворогів наших.

— Якщо не провчимо лисячі шапки, — втрутився Скопасіс, — то не будемо мати спокою на заході скіфських земель. Ти знаєш, владико, що фракійці давно зазіхають на наше добро, не раз їхні зграї перепливали Істр і шастали в наших краях — жінок ловили наших, коней. Настав час дати лисячим шапкам по… шапках! — весело вигукнув Скопасіс. — І дозволь, владико, це зробити мені!

Примружившись, Іданфірс потеплілими очима дивився на Скопасіса — одного з найвідоміших своїх вождів. Хитрий, кмітливий, везучий Скопасіс! Хоч трохи довірливий — іонійці й скористалися цим. Але навчений раз, вдруге Скопасіс не швидко повірить лисячим словам ворогів.

— Що ж, бути по-твоєму, — Іданфірс ляснув долонею по коліні. — Дай по шапці лисячим шапкам! На поміч тобі даю Таксакіса. Удвох поколошкаєте за Істром персів і будете їх гнати доти, доки вони не забудуть дорогу в наші краї!