Валентин Чемерис - Ольвія

І потім крикнула:

— Он вони!..

— Хто?!

— Кери летять… страшні кери. А за ними Ереб… а-а-аа…

Здригнулась, заплющила очі й застигла…

Лежала у нього на руках молода, гарна, наче спала…

А він усе ще не міг збагнути, відчути, що її вже немає. Що її більше немає, що життя вже покинуло її… Навічно.

— Ольвіє?.. — вражено і тяжко кликав він її. — Це правда чи це страшний сон?..

Він ще сподівався, що вона житиме, бо не міг її уявити мертвою і холодною… Він ще відчував тепло її тіла і тому не міг повірити у смерть. Обережно витяг стрілу з її грудей, кров побігла по грудях швидше. Він злякано затулив долонею той кривавий струмок, у відчаї озирнувся, благаючи про поміч.

— Боже Пама, — кричав він і хлюпав водою на її рану в грудях. — Я благаю тебе, врятуй… Твоя ж вода жива. То оживи мою Ольвію, оживи-и… Де ж ти, боже? Чому мовчиш?

Чому баришся?.. Йди хутчій на поміч… Верни їй життя. Ти чуєш мене, бо-о-оже-е?..

Хлюпав і хлюпав їй на груди живою водою.

Бог мовчав.

Ольвія холонула…

Тапур у відчаї хлюпав і все ще вірив, що Ольвія оживе від живої води Пама-Лама.

Не бачив, як його воїни витягли із кущів божевільного перса з дико виряченими очима і розпухлими, спеченими губами.

Свиснув меч, покотилася голова у траву, а він встиг ще зробити кілька кроків до води, перш ніж упав безголовий…

— Боже… — шепотів Тапур, холонучи від того, що на його руках холола Ольвія. — Де ти подівся, добрий боже вічної молодості і життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти міг впустити у своє царство смерть?.. Як міг??? Як міг??? — закричав він, не тямлячи себе.

Бог мовчав.

Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…

Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…

— Боже Пама-Лама-а-а??? — востаннє закричав він.

Бог мовчав.

На озері із живою водою — ані шелесне.

Ольвія не оживала…

І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть — то не просто звичайна, буденна подія. Смерть — то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.

«І вода у цьому озері мертва, і бог його — мертвий бог», — подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.

Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.

«Втікали від злого духа, а наздогнали смерть», — подумав він, і одна сльоза — перша й остання у його житті — викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…

І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.

І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.

Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти — хоч на мить знайти! — забуття:

Ольвію поховали в межиріччі Борисфену і Танаїсу, у безмежнім краї кочівників, неподалік караванного шляху, що поспішав скіфськими степами до далеких берегів Гостинного моря.

Поховали на узвишші, на Трьох Вітрах, щоб здалеку було видно на рівнині її могилу, щоб і Ольвії також було далеко видно.

А видно Ольвії, як внизу, на рівнині, степ мріє, видно, аж ген до обрію, де кряжі синіють, де голуба стрічка Борисфену зливається з блакитним небом. Та ще видно, як вдалині неквапливо повзе валка по караванній дорозі, прямуючи до моря, до ласкавого і теплого Понтусу Еуксіносу — Гостинного моря, до щасливого міста Ольвії.

Далина…

Сива ковила на вітрах гойдається…

Марево вдалині блукає.