Валентин Чемерис - Ольвія

Але першими прийшли перси.

Висипали на берег опівночі, мокрі — всю ніч їх поливала злива — злі, налякані, нетерплячі, маючи лиш одне бажання: якомога швидше опинитися на тім боці. На тім боці у безпеці.

Мосту не було.

Билася у берег хвиля, тиша, пітьма…

Злякалися перси, заметалися берегом, почали кричати, пересилюючи шум вітру і дощу:

– Іонійці, зрадники підлі, де ви поділи міст?!!

— Ми знайдемо вас і на тім березі і виріжемо до одного усе ваше плем'я!!!

І тут спалахнули посеред ріки головешки, і перси побачили, що міст цілий, а немає його тільки біля скіфського берега, а побачивши те, враз ожили…

— Владико?!! — кричав Гістіей. — Ми одвели кінець мосту, щоб скіфи його не захопили. Вони вже приходили сюди.

— Давай швидше міст!! — загаласувала орда.

Доки підводили до берега трієри і закріплювали канати, Дарій нервово кусав губи, бо до останньої миті чекав скіфського нападу і все ще не вірив, що йому пощастило вислизнути із їхніх степів. Але доки під копитами його коня лишатиметься хоч жменя скіфської землі, він не може почувати себе у безпеці. Лив дощ, та Дарій його не помічав, швидше б наводили міст!..

Плащ на ньому був мокрий, хоч викрути. Текло за спину, геть промокли плечі. Він міг би пересісти в закриту кибитку і перевдягтися в сухе, але лінь було ворухнути рукою, не те що вставати з коня. Та й чого вставати? Що від того зміниться? Йому вже все одно, скіфський похід він програв, а решта… все дріб'язок. Надійшло якесь отупіння, збайдужіння, лише одна думка була ще живою: швидше б на той берег. Все інше — не варте уваги. І дощ також… Все минеться, все забудеться, тільки б швидше на той берег. Попереду його ще чекає багато блискучих перемог, і скіфський похід забудеться, як його й не було.

А дощ як найнявся, то припускав, зриваючись у зливу, то затихав і сіявся дрібний, настирливий… Із сірої дощової мли ледь виступали ряди «безсмертних». Військо його розтяглося степами, до Істру дісталася лише його голова — «безсмертні» з царем та його наближені, лучники і списоносці. А решта вершників ще десь скаче степами, десь бредуть ще степами піші, бредуть, якщо їх не вирубали піші скіфи.

Він заплющив очі, відчуваючи, як по його обличчю збігають потоки дощу, але сидів у сідлі непорушно, наче закляк… Кілька разів під'їздив до нього вірний Гобрій, щось говорив, певно, благав його пересісти в кибитку, та він не озивався і не ворушився, і Гобрій відставав… А дощ все лив і лив… Хоч би швидше навели міст, чи довго будуть вовтузитись на Істрі іонійці? Як повільно сунуть трієри, підводячи до скіфського берега міст.

І як повільно плине час.

І цей дощ… Який надокучливий дощ. Заплющити очі, щоб нічого не бачити, замкнутися в собі… в собі… Від усього світу відгородитися… Побути б хоч мить на самоті… Хоч одну мить.

Чи він задрімав під дощем, сам мокрий, сидячи на мокрому коні, і йому привиділось, чи й справді… На високім скіфськім березі з'явилося двоє… Придивившись, він упізнав скіфа Спаніфа і сака Сірака. Обоє низькорослі, в якомусь дранті, вони стояли на кручі плече в плече і шкірили зуби.

— Підле плем'я!.. — пробурмотів він.

— Царю, із Персії прибув гонець, — донісся до нього голос, і він, здригнувшись, повільно звів голову.

— Царю, — говорив Гобрій. — Із Персії прибув гонець.

Він кивнув, і тієї ж миті до нього підбіг гонець у мокрому забрьоханому плащі.

— Персія радіє, що цар покорив скіфів! — вигукнув гонець. — Персія готується врочисто зустріти царя царів!

Дарій мовчав, суплячи брови, з яких скочувалися краплини дощу.

— Царю! — Ми всі є свідками твоєї блискучої і незрівнянної перемоги над скіфськими племенами! — вигукнув Гобрій. — Кочовики розбіглися по своїх степах і тремтять, як бабаки в норах!

У Дарія наче камінь спав з душі. Він вдячно глянув на Гобрія і повернувся до гінця.

— Які ще вісті ти привіз мені?

— Твій син, цар Ксеркс, велів передати, що в царстві твоєму великому мир і благополуччя. Але саки повстали і не визнають тебе більше за владику. У царственного твого сина Ксеркса замало сил, щоб іти на саків. Він жде твого повернення, царю царів.

Дарій нічого не сказав. Гобрій зробив ледь помітний жест рукою, і гінця як вітром здуло.

«Починається, — зітхнув цар. — Починається те, що вже було не раз. Досить піти усмиряти один народ, як відразу ж повстає інший. Ось чому мені не давав спокою сак Сірак!..»

Дощ не вщухав, Дарій, увібравши голову в плечі, зсутулився і сидів так — мокрий на мокрому коні, — вже не відчуваючи, що по його обличчю і бороді течуть холодні патьоки. Від тих патьоків щеміло в очах і неприємно було дивитися на сіру й мутну дощову пелену, в якій копошилося розпорошене, перемішане, мокре, як йому здавалося, облізле військо. Навіть на очах у свого владики вже ніхто не дбав хоч про якийсь там порядок…