Валентин Чемерис - Ольвія

На човні у небуття

Він спинився на березі, безвільно опустивши руки.

Низько, ледь не зачіпляючись за дерева й будинки, над щасливим містом сунули важкі сірі хмари. Хвилі билися в гавані, мов у западні, рвучись на волю, оскаженіло кидались на берег і в безсиллі, запінені, скочувались назад, зрозумівши свою безвихідь…

І так раз у раз, раз у раз…

Вітер забивав дух, і йому здавалося, що на березі лиману нічим дихати. А чи, може, з його грудей уже зникло серце, і кров більше не вирувала по тілу, і він закляк, задихався… Вітер шарпав на ньому гіматій, наче хотів його здерти, і Родон сказав вітру:

— Нащо тобі мій плащ? Візьми краще мою душу… Якщо вона в мене ще лишилася…

Відв'язав човна, хотів було сідати, але в останню мить завагався. Ні, не злякався того, що задумав, а просто захотілося ще раз, востаннє, подивитися на рідне місто. Тримаючи неспокійного човна за ланцюг, стояв, опустивши сиву голову, не в силі глянути на рідне місто. Човен злітав на хвилях, поривався у море. Родон ледве втримував його за мокрий ланцюг.

— Почекай… — глухо мовив до човна, — ще встигнемо… Та й місця вистачить, велике море… Глибоке…

Долоня від іржавого ланцюга зробилася червоною, іржа стікала з неї, наче кров… Родон до болю в руці стис ланцюг і рвучко повернувся посірілим обличчям до міста. Кущуваті колючі брови архонта зсунулись на переніссі, важко зависаючи над холодними, колись сталистими, а тепер безпомічними очима, у яких застиг бляклий туман… І на душі був такий же бляклий сірий туман, і ніде не видно було просвітку. І дивився архонт на місто з німим докором, як на друга, який зрадив його і відвернувся від нього. Але місто його не зраджувало і навіть не знало, що він затіяв і чому відв'язав на березі човен. Місто ще спало, бо надто було рано, а йому було все одно, що ніч зараз, день чи ранок, бо останні ночі він уже не спав… З незрозумілою злістю до самого себе подумав, що то не біда, виспиться він на тім світі.

Човен поривався, борсався, злітав на хвилях, рука архонта смикалась, і з долоні стікали червоні краплі…

— Кажу, почекай, — вже гнівно вигукнув до човна. — Хочу востаннє подивитися на місто, у якому прожив двадцять п'ять літ. Мусить же воно попрощатися із своїм архонтом. Для нього жив і серцем своїм, і мечем… Хоча… хоча місто підбере собі нового архонта, а ось де він ще знайде таке місто? На дні моря його немає.

Човен ніби зрозумів його, на мить утихомирився (чи, може, вітер затих) і легенько гойдався на хвилях.

Архонт все стояв і дивився на місто.

І навіть бачив звідси свій білий будинок на горі. Покинув він його опівночі, щоб ніколи вже більше до нього не повернутися. І хто б міг знати, що ось так закінчиться його життя.

Десь жалібно квилила чайка.

Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.

— От і все… — мовив архонт до міста. — Спиш ти, то й спи, як маєш сни, а старий Хронос з косою уже відміряв мій час.

З міста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.

Ранок народжувався сірим, непривітним. І місто було сіре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сіро і пустельно було в нього на душі?

Глухо зітхала вода.

— Ат!.. — сказав зрештою архонт. — Пора кінчати!..

Ступив у човен, той легко злетів на хвилях, радіючи, що вирвався на волю. Архонт наліг на весла, і човен швидко віддалявся від берега. Щоб не дивитися на місто, архонт сів до нього спиною і гріб швидко, наче квапився пошвидше втекти від міста.

Коли відплив далеко від гавані, випростав спину і подумав, що його ніхто не побачив, а з берега не впізнають… Подумають, рибалка далеко заплив…

Витяг весла з води, бо вони йому більше уже були не потрібні, і сидів, зігнувшись, відчуваючи, як кам'яніє його тіло.

Хвилі кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а він, зайнятий думками, дивився в потемнілу далину спорожнілими очима. Єдине, чого він боїться, то це відчаю… Бо відчай — то перша ознака безсилля. Та відчай, вже, здається, прийшов до нього, і спершу він хотів було відігнати його, а потім подумав: а навіщо? Чи не все одно? Ніхто вже не дізнається, з яким настроєм розквитався він із своїм життям.

— Ольвіє… — забувшись, промовив уголос архонт. — Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нікого немає, крім тебе, Ольвіє…

«Ольвіє… Ольвіє…» — почувся йому власний розпачливий голос.

Кілька днів тому із Скіфії повернувся його гонець. Скіфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пішли в глиб степів. Місто обійшла біда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гінця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав відчайдуха, котрому все ніпочім. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвії, дізнатися, як там вона. І — негайно назад.