Валентин Чемерис - Ольвія

— На все воля богів, — як могла, утішала сліпа рабиня свою господиню. — А люди… люди малі та слабі. Що вони вчинять супроти волі богів? Не відчаюйся, господине. Життя мого лишилося з гороб'ячий скік, воно догорає, і я ось-ось вирушу у світ пращурів. А там я стану рабинею у твоєї доньки. Я берегтиму її на тім світі, як свою дочку. Вір мені, господине.

— Вірю, моя добра Мілено. Не помирай, я так спішила до тебе. Ти мені як рідна, нікого в мене немає зараз у кочовищі, одна ти.

– І я про тебе думала усі ці дні. А зараз так щомиті про тебе думаю. Лежу, помираю, а думки біля тебе: як там моя господиня? Чи дісталася додому, чи щаслива її дорога?.. І так мені хотілося хоч ще раз тебе побачити… Ой, що я кажу… У мене ж немає очей. Будь прокляте рабство!

— Мілено, ти для мене ніколи не була рабинею. Ти для мене була і назавжди залишишся людиною. А таких людей, як ти, небагато у цьому світі.

— Спасибі тобі, моя добра Ольвіє, — шепотіла Мілена. — Я щаслива, що доля звела нас і що ти стрілася на моїй чорній сліпій дорозі. Тепер і помирати легше… Говори, господине, говори… Я хочу востаннє почути твій голос. Більше у мене немає нікого, і ніхто не пом'яне мене, крім тебе.

Рабиня захрипіла, тяжко, надсадно, видно, з останніх сил, і в грудях у неї забулькало. Ольвія зрозуміла, що все… І стало тяжко їй, що вона безсила допомогти людині, яка гине.

— Як ти не вбереглася, Мілено?..

— Старію… — білими губами шепотіла Мілена. — Задумалась і незчулась, як на коня натрапила… А він із тих… необ'їжджених лошаків… Вдарив копитом, груди пробив, і життя моє відлітає геть. Та й кому я тут потрібна? Добре, що хоч не викинули мене на смітник, як собаку, а в цій юрті поклали… Ох… прощай, моя добра господине, прощай…

Ольвія схилилась над рабинею, погладила її сиве волосся.

— Не помирай, Мілено, не йди у той світ. Я буду молитися, щоб боги порятували тебе.

— Вже пізно, Ольвіє. Я йду в царство Аїда, а звідти Кербер назад нікого не випускає. Не чекати вже мені Телесфора, не прийде він до мене з рятунком. Та й далеко я лежатиму від свого міста. Не прийдуть у скіфський край грецькі боги. А білій богині дадуть іншу рабиню, молоду та сильну, і піде життя далі своїм шляхом.

— Не говори так, Мілено. Я зараз же погукаю скіфських знахарів, вони вилікують твою рану.

— Посидь ліпше зі мною, — спинила її Мілена. — Знахарі вже напували мене зіллям. Та скіфське зілля для мене не цілюще. Я ж не скіф'янка. І Скіфія — не моя рідна земля, щоб її зілля допомагало. Коли б мені зілля із рідного краю, то, може б, і порятувало… Та що там… Видно, боги хочуть, аби я пішла в царство Аїда. І дорогу я бачу… А по ній люди йдуть… Ой, багато люду іде на той світ. І мені руками махають. Буду, мабуть, збиратися в дорогу, пора вже… Почула тебе, погомоніла з тобою — і пора…

Ольвія стисла її руки.

— Мілено, ти ще будеш жити. Я пошлю гінців до греків. Попрошу свого батька, щоб прислав найкращих лікарів. Родон допоможе тобі. Родон порятує тебе…

Так уперше в розмові зі своєю сліпою рабинею згадала вона ім'я батька свого.

Закричала щось Мілена, вчувши те ім'я, засилкувалася звестися, але захрипіла і впала навзнак.

— Яке ти щойно ім'я згадувала? — важко дихала сліпа рабиня. — Повтори!.. Швидше повтори те ім'я, доки я ще не оніміла назавжди.

— Родон… — розгубилася Ольвія і відчула, як серце чомусь тривожно і страшно стислося. — Так звати мого батька. Він глава колегії архонтів Ольвії. Я попрошу його, він допоможе… Найкращих грецьких лікарів пришле… — говорила, аби заспокоїти рабиню, а сама у відчаї думала: які там лікарі, як Скіфію оточує перська орда! Жоден гонець не прорветься до Понту, та й Мілені скільки там жити лишилося…

— Родон… — повторила Мілена, все ще не вірячи почутому.

— Родон, — підтвердила Ольвія і злякано прикусила язика, бо Мілена затремтіла, руки її, жовті, кістляві, з тремтінням мацали перед собою, шукаючи Ольвію.

— Я була жоною Родона, — повільно, чітко вимовляючи слова, мовила сліпа рабиня якимось неприродним, наче чужим голосом, і Ольвії стало страшно від того голосу, від почутого…

Забракло повітря.

— То ти… ти мені… — і ніяк не могла вимовити останнього слова, — ти мені…

— Ольвіє!.. Дочко моя! — тихо прошепотіла Мілена, бо крикнути у неї вже не було сили, а заплакати — не було сліз. — Так ось ти яка стала… Моєю господинею, а я — твоєю рабинею… О боги!.. О, чому такий жорстокий цей світ?.. Ми ж усі люди, а не звірі. Люди, правда ж, дочко моя?

— Правда… мамо… Люди.