Валентин Чемерис - Ольвія

— Чому ти Ольвія, а не Лікта?

— Народні збори назвали мене ім'ям свого міста за заслуги батька. Іншого свого імені я не знала.

— А я тебе звала Ліктою…

— Мамо… — прошепотіла Ольвія. — Я допитувалась у батька про тебе, та він завжди гнівався… І говорив, що тебе вже й на світі давно немає…

— Ні, Лікто моя… Ні, Ольвіє моя… Жива я… Досі була живою. Твій батько продав мене у рабство, — важко, з останніх сил говорила Мілена. — Я зрадила його, бо ніколи не любила його… Мене силоміць віддали за Родона. Я народила дочку, а потім… потім повернувся мій коханий… І я не могла з собою нічого вдіяти… Я хотіла щастя і любові… Так хотіла свого щастя… Нахилися до мене, дочко… Очей у мене немає, але є ще руки…

Ольвія нахилилась, Мілена тремтячими руками хапала її за плечі, гладила їх, гладила волосся, обличчя, задихаючись шепотіла:

— Очі… Люди добрі, дайте мені очі… Боги всемогутні, благаю вас, поверніть мені очі. Хоч на мить… На одну лише мить. Тільки гляну на свою дочку… тільки подивлюся, яка вона… Очі!.. Будьте ви прокляті, поверніть мені очі! Очі!!!

Крикнула, рвонулась Мілена до своєї дочки, захрипіла і впала навзнак.

Зойкнула Ольвія, а мати вже мертва.

— От і зустрілися, мамо…

І поплив перед нею туман, заклякла біля материного тіла. І здавалося їй, що чорна ніч упала на землю. На душі було гірко і порожньо. Чи буде коли у світі господарювати добро? Чи стане коли світ щасливим, а люди — людьми? Як тяжко жити у світі, де навколо стільки зла та звірячого свавілля!..

І боги… всемогутні боги, чому ви не повернули матері хоч на мить очі? Хіба й ви такі жорстокі, боги?.. Чим перед вами завинила мати, що ви так жорстоко її покарали?.. Вона ж хотіла щастя. Вона хотіла тільки щастя. Одного щастя, а ви кинули її за це у рабство, у вічну пітьму.

Примарився їй степ.

Ковила, прадавні могили…

Стоїть вона край дороги, а дорога та чорна-чорна, як вуглина… І йде на ній багато похнюплених, згорьованих людей. І бачить вона серед них Мілену… Сліпа рабиня простує з немовлям на руках…

— Мамо?! — кричить Ольвія.

Мовчить сліпа рабиня.

«То Мілена понесла у світ пращурів свою онуку, — чує вона голос. — Хто йде у той світ, той уже німий, і уста його забули людську мову».

— Мамо?!! — кричить Ольвія. — Ти чуєш мене, мамо?!! Бережи Лікту. Я теж скоро до вас прийду… Там зустрінемося!..

— Господине, господине… — термосить її хтось за плече. — Пора збиратися. Всі вже в кибитках на колесах, пора вирушати в далеку дорогу. Перси близько… Всім, всім треба йти на північ.

Ольвія схоплюється.

— А-а… Мілена де?

— Рабиня вже пішла у світ пращурів.

— По чорній дорозі.

— Кажуть, що туди дорога завжди чорна.

Ольвія хоче йти і не може зробити бодай крок.

— Господине, всі вже зібралися. Тебе чекають. Зараз біле шатро розберемо і поїдемо далеко на північ.

— Я не поїду на північ.

— Господине, скоро тут будуть перси.

А вона все ще не збагне, що з нею.

— Люди… — шепоче вона і нічого перед собою не бачить. — Допоможіть мені поховати мою ма… — І трохи було не вимовила «маму», та вчасно схаменулася. Для чого скіфам знати, що ця мертва сліпа рабиня — її рідна мати? — Допоможіть поховати мою рабиню…

— Рабиню загребуть і без тебе, господине.

— Ні, я хочу сама її поховати.

Поховали Мілену тихо та непомітно.

Бо не до похоронів було, як перська орда вже за кряжем отаборилась. Тут живі душі треба хутчіше рятувати, де вже про покійників дбати. Та й померла, звісно, не знатна жінка, і навіть не скіф'янка вільна, а чужачка. Рабиня. А таких просто заривають у землю, і все.

І не могла Ольвія сказати, що та рабиня її мати, але все ж наполягала, щоб Мілену поховали не як рабиню, а як просту вільну скіф'янку…

— Вона померла у Скіфії, хай буде вона скіф'янкою, — сказала Ольвія. — Вона заслужила на це.

Погукали покійницьку повитуху.

Прийшла стара жінка з чорною бородавкою на носі, з великою мідною сергою у вусі. На Ольвію навіть не глянула, веліла покійницю винести із шатра і покласти на розстелену шкуру бика.

Ольвія сама винесла Мілену, обережно опустила її легке і висохле тіло на шкуру. Востаннє подивилася на матір. Лежала перед нею маленька сухенька жінка із зморшкуватим жовтим личком, тільки чорні стрілки брів вказували на її колишню вроду і молодість. Волосся було білим як сніг: побілила його так пітьма рабства. На обличчі Мілени — жодних слідів мук чи тяжкого, горьованого життя. Лежала спокійна, лагідна.