Валентин Чемерис - Ольвія

— Наші коні вже осідлані, акінаки наточені, а стріли наші, як завжди, жадібні до чужої крові! — вигукнув Тапур. — Всі наші чоловіки вже зібралися, і над нашою землею вже пролунали бойові кличі родів. Тепер час кричати вам свої бойові кличі. Перси сунуть тьмою, і нам буде зле, якщо ми не домовимось про спільні дії.

— Не нам, а вам! — крикнув посланець таврів. — Вам, скіфи!

— Про персів ми чули, — озвався невр. — «Велике вухо» рознесло вість про персів у всі усюди. Але перси прийшли до вас, скіфи, ви й зустрічайте своїх гостей. А ми тут при чім?

Шукаючи підтримки своїм словам, він глянув на тавра.

— Хитрі скіфи хочуть, щоб ми підставляли за них свої голови під перські мечі, а груди під їхні списи і стріли! — вигукнув тавр. — Перси — не наші гості, і не нам про них мову вести. Ми живемо у горах, і перси до нас не дійдуть. Та й чого їм до нас іти? Ми — народ маленький і з персами не ворогували. А ви, скіфи, тинялися по світах, були в Мідії та інших краях, там досадили персам, от вони і прийшли до вас.

— Але наші степи… — почав було Тапур, та його перебив посланець агафірсів:

— Не тільки ваші степи, скіфи, а й також вони наші! А ви, скіфи, колись прийшли сюди ордою, вигнали кіммерійців і захопили собі їхній край, зробивши його своїм. Ви кривдите нас, грабуєте наші поселення і кочовища, а тепер хочете, щоб ми вам ще й допомагали? Воюйте самі із персами!

Такої ж думки був і меланхлен.

— Агафірс правду мовить, — коротко кинув він.

— Мій народ теж так думає, — підсумував тавр. — До скіфів прийшли перси, хай вони і воюють. А своїх воїнів виставляти за скіфами не будемо.

Здійнявся шум і крик.

За скіфів були савромати, будини і гелони.

— Ми згодні допомогти скіфам, — сказали вони. — Повоюєм Персиду, захопимо добру здобич.

— А потім вас захоплять скіфи, — вставив невр. — Якщо ми допоможемо скіфам, вони стануть ще сильнішими. А тоді нам не буде життя од них. Скіфам вірити не можна.

— Коли так, то — начувайтесь! — схопився Тапур. — Впоравшись із Персидою, згадаємо і про вас!

— Чули?! — закричав невр. — Чули, як погрожує нам скіф?

Посланці агафірсів, таврів, неврів та меланхленів покинули раду, а ті, що лишилися, пили вино, їли сир та в'ялене м'ясо і співали пісень цілий день.

Рада вождів і старійшин мовчки слухала Тапура.

— Ось так було, — закінчив Тапур свою розповідь. — З нами гелони, будини і савромати. Вони вже кричать бойові кличі своїх родів.

— А решта наших сусідів? — похмуро запитав Іданфірс. — Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу війну із персами не будуть?

— Ухвалили не втручатися.

— Я цього й чекав, — зітхнув Іданфірс. — Жаль, не вдалась наша задумка.

— Вони переконані, що перси прийшли тільки до нас, скіфів, — сказав Тапур. — Зрештою, вони бояться не так персів, як нас. Сильні скіфи небезпечніші за персів, — так вони говорили. Перси прийшли і підуть, а скіфи, себто ми, завжди у цих степах.

— Впоравшись із персами, візьмемось і за них! — зашуміли вожді. — Вони ще нас згадають!

Іданфірс повів бровою, і вожді вмовкни.

— Добре, — сказав владика. — Савромати, гелони та будини — надійні спільники. Використаємо їх і пустимо першими. Хай трохи помнуть їх перси, та й самі ослабнуть, а тоді вже вдаримо й ми. Тому зараз маємо всі разом домовитись, як нам зустрічати персів. Більш як десять кругів літ на нас ніхто не нападав. Полум'я війни спопеляло чужі землі, тепер воно перекинулось і до нас.

Помовчав, і засмагле лице його було непроникливим.

— Збиратися скіфові на бій, що птаху в політ. Птах махнув крилами і полетів, скіф скочив у сідло і помчав як вітер. Всі чоловіки Скіфії уже готові до бою. Я питаю вас, мудрі мої вожді і старійшини, як ми будемо зустрічати своїх гостей?

— А так, владико, щоб білими кістьми лягли ті гості в ковилі! — під схвальний шум присутніх вигукнув вождь Скопасіс. — Треба спішно йти на захід, навстріч персам, і розбити їх десь біля Борисфену! І там всмак напоїти наших воїнів перською кров'ю.

Іданфірс довго мовчав, похитуючи головою в такт своїм думкам, а тоді запитав Скопасіса:

— Моя Права рука гадає, що в нас досить сил, аби розбити вщент всемогутню Персиду? Навіть з допомогою савроматів, гелонів та будинів?

— Не розіб'ємо, то самі ляжемо кістьми! — запально вигукнув Скопасіс. — Але зустрінемо смерть, як і подобає: у битві!

— У щирості твоїх слів ніхто не сумнівається. І в мужності твоїй — теж, — сказав Іданфірс. — Але кістьми лягти не штука. А штука в тім, щоб знищити Дарія. Але сил у нас замало. Дарій привів стільки війська, що здолати його у битві неможливо. Ми справді ляжемо кістьми.