Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

— З тебе штоф за науку.

Молодик крутив переляканими очима, витирав руками піт. Побачивши кошового, кинувся до нього, навіть забув підібрати покинуту на березі шаблю.

— Він мене хотів убити. Він… — Сльози ганьби й злості не давали козакові говорити, молодик ковтав їх, вимахуючи руками в бік велетня. А той стояв і посміхався. Аж тепер Сірко роздивився, що це не Кайдан. Просто козак був дуже схожий на Кайдана. Сіркові спохмурніло на душі. Він чув, що Кайдан пішов на Оріль і не повернувся. Отаман знав про татарський набіг на приорільські слободи. Надії на те, що Кайдан залишився живий, було дуже мало. Й споночіло в кошового на душі. Загинув ще один валечний козак. І збіднів світ, і сам Сірко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай — гай, який козак був! Все менше і менше родить їх рідна земля, а ворогів більшає.

— Дурного твоя мати має сина, — махнув на молодика рукою велетень і пішов до куренів.

— Ви ж бачили, пане кошовий, — вже трохи погамувавши сльози й страх, закликав Сірка собі в свідки молодик. — Хотів зарубати у воді. Щоб, значся, ніхто не дознав…

— Коли б хотів — зарубав би сто разів, — сказав розважливо Сірко. — А то, може, й носитимеш голову в його дяку. Він таки заробив своє око горілки чесно.

Молодик спантеличено подивився на Сірка й, тицяючи широким лезом шаблі, не влучаючи в наділки, подався навздогін за козаком.

Отаман пішов до шинку. З пониззя тягло вологим вітром, на плавні накочувалася туга сіра хмара. Підминала грудьми високі осокори, налягала на дуби, верболіз гнувся долу й випорскував — пручався. Отаман повів краєм ока на хмару: буде велика гроза.

Він ще не дійшов до шинку, як з майдану полетіло сіно, сухо зашаруділо на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грім пішов верхом. І враз вітер рвонувся з такою силою, аж заскрипіли дуби і з крайньої стріхи вирвало кілька стріпків соломи. Закипіла в протоці вода, очерети на косі впали і вже не підводилися. Десь у лузі спалахнула пожежа — блискавиця підпалила стіг або суху деревину.

Отаман зайшов у сінці шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерігати її. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавиці. Потоки води падали на острів, на річку, на кущі й дерева, на Великий Луг, де попричаювалася, поховалася звірота, завмерла в чорній паніці й страхові. До самого дна просвічували синю водяну гладінь палюче — білі блискавиці, й велетенські смугасті й рябі од старості щуки, що пережили за вік тисячі таких гроз, умудрено очікували, коли скінчиться шал вогню та води й дурне, отетеріле на радощах риб’я кинеться гуляти по озеру їм на поживу. Хижаки, вони всі мають поживу по вереміях. І молода сова, що вибрала собі пристановисько в дуплі осики біля млина, гойдалася разом зі стовбуром, а коли він затріщав, хотіла вилетіти, проте, осліплена блискавицею, пугукнула зі страху, і її крик одразу ж накрила громовиця.

Сірко перехрестився на червоно — синю блискавицю, що перекреслила Задніпров’я, і зайшов до корчми. Дерев’яні віконниці були щільно причинені, по кутках горіли олійні ліхтарі.

Мокій Сироватка сидів осторонь усіх за перекинутим догори дном барильцем, запивав чорне горе. Трагічну вість привезла голуба грецька шхуна під білими вітрилами. Греки вантажили на турецькому березі оливи, й там їм оповіли про звитяжного козака, якого прислав з українських степів у подарунок великому візиру кримський хан і який не захотів обміняти життя й кохання на вітчизну та віру. І Сірко, і Сироватка поховали Лавріна в мислях ще раніше — адже ж його не було серед убитих та полонених під Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завіяло, мусив вернутися на Січ або хоч подати про себе вість, а тоді Сироватка дознав про Лавріна правду, вернув його для себе й кошового з мертвих, уже отаман знайшов татарина, який погодився за гроші переправити за море листа, та в цей час на них упала чорна вість. Нова, справжня Лаврінова смерть чомусь була ще важчою, ніж та, перша, безвісна. Вона впала на них зненацька, велетенською горою, приголомшила й придушила. Кожен ніс тягар по — своєму. Сироватка подав у церкві на часточку, молився нишком, горе міцно приросло йому до серця, але він не хотів, щоб хто — небудь знав про те. Лишився у світі сам, не справдились йому надії на тиху старість біля Лавріна, на внуків, на ласку. Лаврін так і не дізнався, що має батька, а Сироватка жодної години не втішався відкрито сином. Кошовий теж замовив у церкві канон по Лаврінові, відстояли його всім Кущівським куренем, до котрого був приписаний Перехрест, наказав записати його в поминальні списки й відслужити молебень у церквах монастирів Межигірського, Самарського та Нехворощанського.