— Як ти скажеш, так і буде.
Це були хоч і ошатно одягнені, але втомлені й засмикані люди, такі втомлені, що в них уже й злість перегоріла.
— Пробі! — заволав Сірко. — Та при чому тут я?
— Як ти скажеш, так і буде, — знову вклонилися татари. — Ти справедливий. Нам немає більше куди їхати.
Врешті Сіркові вдалося спровадити аг. Пообіцяв розв’язати їхню суперечку, але спочатку мав послати на ті урочища свого осавула.
Провів за вікном позивачів довгим поглядом, а тоді підвівся й собі, пішов на крам — базар. Не запрошував з собою ні Брекала, ні Яковлєва, ні будь — кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступає не в широкі ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палісаді лаз. З одного боку, воно достеменно так, з іншого ж… Десь там чекає на нього Мокій Сироватка зі своїм чорним горем. Сьогодні впівполудні зустрів його на майдані. Сироватка потоптався на місці, подивився отаманові в очі, аж в того по душі потекли гарячі струмені, сказав: «Покликав оце братчиків. Хочу пом’янути чисту Лаврінову душу». Він не запрошував кошового — не одважився. Сірко допіру згадав те, згадав усе інше, й йому засмоктало під серцем, — вже знав, що не зможе погасити той лихий вогонь пекучим зіллям. Він не вельми собі попускав — у поході, в дорозі й на Січі в будень з чаркою розминався рішуче. Поклав собі таку заборону й тримався її пильно. Хоч не був і святенником, як деякі інші. Серед запорожців немало таких: або ж поїхали на лимани множити статок, або ж дали обітницю тверезості Богові. То суворі люди, майже святі, але повна зумисна святість чомусь ніколи не тішила отаманові серця. Вона йому чомусь виділася жовтою, як віск, і твердою, як прісний сухар. Любив хміль життя, хміль бою, а часом і хміль вина. Щоправда, нині на Січі той хміль розбродився: скрізь верховодили буйні голови, Січ гуляла, Січ віншувала звитяжний похід. Крам — базар клекотів, як Дніпро біля Пекла. Витинали музики, вставала на майдані курява, дужі горлянки ревіли, аж рвалися з припону перелякані верблюди, якими приїхали купці з — під Перекопа, самі ж іноземці поховалися на заїжджім дворі й хутенько та дешево спродували крам тутешнім крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вікон валував дим, здавалося, там курили смолу. Біля пристані, просто посеред дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п’яний козак. Мідно горіла в лівому вусі сережка, великий рот щирився вибитими передніми зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах — відав тільки він сам.
За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях двоє козаків. Сірко подумав: зараз запорожці до військових вправ мало охочі, може, стали на герць з перепою? Й поспішив, поки не дійшло до крові, а відтак і суворої покари. Дивина: обоє не п’яні. Один — велетенської статури, широкий у плечах — натирав, другий — молодший, тонкий у стані — закладався. Той козак, що натирав, видався Сіркові схожим на Кайдана. Він вимахував шаблею, мовби граючись, вона в його руках свистіла, шипіла, то завмирала в повітрі, то зблискувала — не вдивитися. Невелика крива шабля доброго булату з коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руці молодого козака — велетенська, потовщена на кінці, з широким і довгим кресалом — перехрестом, воно добре захищало руку, але заважало при замахові.
— Важка шабля — дурна шабля, — гомонів разважливо схожий на ведмедя козак, немовби не ширмував, а сидів з козаками на колодках, — вибирай оружжя по руці, а не по страхові. І не лінуйся, швидше повертайся. Ось так. Зліва рубаю, зліва, прикривайся! — І в голосі вже побрязкувала погроза. — Тепер з правої руки, по нозі, по плечу, по голові… Ну ж, ну… Заміряйся очима в одне місце, а бий в інше. Отак, отак…
Козак натирав усе дужче, він розпалився, шабля його викреслювала кола вужчі й вужчі, молодик — спантеличений, збитий з місця, зляканий — задки відступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у воді по кісточки, по коліна, по пояс. А шабля в руці козака — велетня сичала, як гад, стригла на січку зелений ситняг, він падав на воду, обсипав молодика з усіх боків, і той врешті злякався не на жарт, заволав:
— Пробі! На поміч! Убивають!
Ситняг було вистрижено до води, лишився тільки біля молодика — зрізаний врівень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах, обтятий садівником з усіх боків. Сірко, хоч який був зажурений, посміхнувся.
Коли молодик виліз із води, козак сховав до піхов шаблю, сказав:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу