Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

По тому вернувся до січової канцелярії.

Віддав ключі од таємної канцелярії Брекалу, котрого лишав наказним, перегомоніли ще раз, перетерли всі найближчі турбації. Перерахували прибутки — з рибних промислів, з шинків, з перевозів, димове з гніздюків, — перевірили по паперах, звірили до копієчки. Мав від’їхати чистий.

І вже аж тоді наказав увести прибульців, які просилися на Січ. Такий завів звичай — спершу погомоніти самому, а вже по тому нехай складають у церкві присягу на вірність кошу та товариству. Їх було троє. Двоє — низенькі, біляві, чимось схожі між собою, третій — високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затісний був комір. Кошовому здалося — парубок йому по знаку.

— Цього перейняли біля Орелі, — сказав козак, який привів прибіглеців.

— Тебе як звати? — звернувся до парубка Сірко. — Я вже тебе десь бачив.

— Маєте добру пам’ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством і напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.

— То ти з гетьманського двору? Чого ж прибіг сюди? Вбив кого чи обікрав?

Ждан стиснув губи, аж вони побіліли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серці скипалася образа.

Дві дороги простелила йому доля. Одну — до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокійне, гоже життя, другу — на Січ, на якій, за словами Митрофана, хліб з остюками, а воля іноді теж без штанів бігає. Він не повірив Митрофанові. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка і Пивові млини біля Орелі. Охмолостився, обтесався на Січі трохи, а того не показував. Сам не відав, чому не признався, що півтора місяця обтирав лаву в Дядьківському курені, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотів давати об тім ніякого виводу й не хотів зізнаватися, що має на Січі брата; від того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волів бути самим собою, волів сам завоювати право називатися січовим козаком. І хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут іноді бігає без штанів, одначе це таки воля, це — найвалечніше місце на всій Україні, й люди, які прийшли сюди, живуть не для власної користі, а для чогось більшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не міг забути й Парасочки, її веселого усміху, її карих очей. Може б, і дожив до старості, видивляючись у ті очі, якби не Парасоччин облудний батько — Сидір Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотів щастя своїй дочці і в обмін за те купував неправдою зятя.

— Чого мовчиш? — розбив Жданові думки Сірко.

— Та оце хочу запитати — чи усі тут злодії?

— Ти ба! — здивувався отаман. — Гострий маєш язик. — А сам милувався парубком: служив у гетьманському палаці, а погляд має чистий і ясний.

— А чого ж, отамане, завдаєш злодійство?

— Крадіїв не приймаємо, — примирливо мовив Сірко. — Але ж мусиш сказати, що помишляєш і чого прийшов?

— Що помишляю — те відає Бог.

— Нехай і так, — погодився Сірко. — Перед його правдою ми всі рівні.

— Чим умієш промишляти? — втрутився у розмову Яковлєв. — Тобто до чого звикла рука: до шаблі, ціпа, шила, чепіг… ложки?

— Вмію порати коней… Трохи — писарювати, — й почервонів, бо не хотілося признаватися, що свічкогас. А він і справді в останні роки навчився грамоти, казали, що з нього путній писар. А ще він почервонів, бо пригадав брата, січового підписаря.

— Нам треба, щоб умів тримати шаблю.

— Це куца думка. Перо теж комусь потрібно тримати, — одказав Ждан. І тим особливо сподобався Сіркові.

— Хлопець ти, бачу, кмітливий, — усміхнувся. — Йди до мене в джури.

— Дякую, — крутнув довгою шиєю парубок. — Я вже слугував одному…

— То ти мене ставиш на одну мостину із смердючим паном? — скипів Сірко і аж кулаком грюкнув.

Але парубок не злякався й цього разу:

— Якби ставив — не прийшов би сюди.

— Таке виходить, ніби ми до тебе просимося, а не ти до нас…

— Я — до товариства. Дозвольте, пане — батьку, в курінь… Я таки хочу… навчитися тримати шаблю.

— А для чого? — запитав Сірко.

— У ній більше правди, — одказав Ждан.

— Куца думка! — засміявся кошовий. — Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Іди, виваж власним серцем, що важче. Впишіть його до залоги.

Ждан вклонився Сіркові, пішов слідом за дячком, який повів усіх трьох прибульців до церкви.

Останніми були двоє татарських аг, які сутяжили між собою за пограниччя урочищ. Не розв’язали своєї суперечки ні в Перекопі, ні в Бахчисараї, приїхали на Січ. Вклонилися Сіркові, казали одні й ті ж слова.