Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

Отако сидячи й далі в гіркій задумі, наказав покликати всіх старшин і з ними пішов до церкви. Разом відімкнули скарбну скриню у правому притворі, й кошовий дістав звідти шкіряну торбу із золотими динарами, вручив осавулові Вірмену, котрий їхав посланником у городові полки. Ці гроші кошовий виговорив на башлівці після походу на Крим, доклав до них свою частину.

— Оддаси їх у Київську колегію, — сказав Вірмену. — Нехай ростуть наші діти розумні, може, намислять своєму краєві долю ліпшу, ніж ми змогли завоювати шаблями.

А межигірські ченці нехай на цей раз вибачають: адже молитва голодного швидше доходить до Бога, ніж ситого, про це і в Святому писанії сказано.

Коли проходив повз чернечий двір, його погляд упав на дощатий прикомірок, який притулився в кутку біля воріт. Пам’ять йому щось підказувала, й він зупинився. В цьому прикомірку часто пропадав його джура. Надто останнім часом свого життя на Січі. Сірко ще раз обдивився ветху будівлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрібним очеретом. На перекошених темних дверях висів великий замок.

Сірко знав, що маляр Жух, який жив тут і малював для церкви ікони, звіявся кудись півроку тому й не появлявся більше.

— Ключ у когось є? — запитав кошовий у підпаламаря, що топтався за ним.

— А він без ключа одчиняється, — мовив підпаламар і довгою, худою рукою відкинув дужку замка. Двері прочинилися з таким скрипом, що горобці шурхнули з — під стріхи. Сірко переступив через порубаний поріг. В комірчині, де стіни були пофарбовані жовтою фарбою, а стеля білою, панувало безладдя. В усіх кутках стояли якісь дошки, полиці, на столі, що на півпальця припав порохом, темніли черепочки та горнятка, й скрізь — попід стінами, а також на полику, який правив за ліжко, — виднілися ікони та картини на дошках та жерсті. На декотрі в дощі попадала вода зі стелі, й вони позатікали, й були обсновані павутинням. В очах святих, як здалося кошовому, світився докір. Всі вони дивилися прямісінько на нього, мовби ждали чогось од нього. Тільки малий Христос спокійнісінько спав на хресті, на якому його колись розіпнуть — серед цвяхів, різок, молотків та тернових вінків. Увагу кошового привернув козак на човні, у сяйві, який бився з турком теж на човні. Чимось був той козак знакомитий Сіркові, когось йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмішка на устах. І враз отаман здригнувся. Він зрозумів, чию парсуну бачить перед собою.

— Це віра б’ється з невірою, — пояснив підпаламар. — А малював маляр парсуну з вашого джури. А ото дошки, які сам джура везькав, — любив вправлятися з мальовидлом. Богородицю він малював і сто дів також.

Чорнява, з точеним підборіддям, з дугастими бровами, ще й над лівою бровою чорна цятка, у білому вбранні Богородиця була сумна і гарна, на неї чимось була схожа й діва, яка виходила з воріт фортеці назустріч іншій діві.

— А де ж ще дев’яносто вісім дів? — запитав кошовий.

— Як де? — здивувався підпаламар. — За мурами, їх не видно.

На вузенькому підвіконні лежала книга «Меч духовний», Сірко гортав її, а сам раз по раз поглядав на ікону, де козак бився з турком.

— Гарний був цей маляр, Жух? — запитав, аби щось запитати.

— Гарний, — ствердив підпаламар, що й далі стояв за Сірковою спиною. Його худа, кругла голова стриміла з — за плеча кошового, неначе горня, почеплене на кілок у тину. — І вчений вельми. Тільки якийсь непосидючий. Ще й до жіноцтва вабкий. Я, каже, без білої челяді не можу… Навчає десь якусь удовицю, — хіхікнув догідливо й одразу замовк. — Джуру вашого теж навчав, — додав по хвилі.

Сірко не зважив на підпаламареве хіхотіння й подумав, що в жодному краї немає стільки грамотної білої челяді, як у їхньому. Бачив це на власні очі, пройшовши пів—Європи, од Дюнкерка до Січі, й потім не раз навідуючи сусідні краї. На це указував і дивував цьому також син антіохійського патріарха, який мандрував колись через Україну. Сірко з почтом супроводжував його кілька днів. «Ніде по світу немає стільки грамотного люду, як у вас, — казав патріарший син. — А що стільки грамотного жіноцтва, так це просто вдивовижу». «Не порятувала, моя земле, вченість і грамота синів твоїх, — подумки мовив кошовий. — І тебе, Лавріне, також. Мали в достатку мечів духовних і мало крицевих. А може, не досить гострили ті й ті, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довіри». Поклав на підвіконня книгу, обтрусив з рук порох.

— Занесеш цю ікону до мого куреня, — сказав підпаламареві, вказавши на козака, що бився з турком.