Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

…Біля озера стояло вісімнадцять навантажених возів, на білій соляній корі лишилися сліди важких чумацьких чобіт, і низенька лозова запрута, й дві дерев’яні лопати. Інші лопати вже лежали в мажарах, присипані сіллю.

Міцні, на високих та широких, як жорнові камені, колесах, мажари вже були готові в дорогу; змащені добрим черкаським дьогтем, повкривані рогожами, ув’язані, в передках лежав дорожній риштунок і стриміли, повтикані в сіль, батіжки. Навіть ярма були занесені наперед, покладені на дишлі. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них ярма, візьмуть у руки батіжки — й степ сколихнеться од скрипу та клекоту коліс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осінні зливи не розмиють сіль, а самі вони струхлявіють і розсиплються на порох. Хіба, може, прискочать зі степу татари та обіллють смолою й запалять. Кукурікав, сидячи на задку останнього воза, як на сідалі, півень — царик, будив своїм співом сонний степ. Кліпав червоним оком, дивував, що не чує звичного гамору. Чумаки — люди працьовиті, звикли вставати по першому співу. Взяли його для того, а ще — аби оберігав їх од нечистого, на те він і царик — червоний півень, що першим вилупився з яйця. Півень уберіг їх од нечистого, але не вберіг од чорної морової пошесті. Й тепер не міг розбудити своїм криком.

Понад озером скрадалася руда лисиця, півнячий крик ходив їй під шкурою голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тиші, в яку дві ночі тому поринула валка, але до возів поки що підійти не одважувалася. По той бік озера лизали гарячими язиками синю од місячного сяйва сіль олені, до них теж долітав півнячий крик, і вони насторожено підводили голови — такої птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опівнічний бік, серед них блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогів горіли інші, мальовані золотою фарбою, — отаман одягнув їх на врочисту мить, на першу верству; по тій верстві він би їх зняв і почепив знову, коли в’їжджав у рідне село.

Веселий отаман Драгожил лежав біля передка воза, розкинувши великі, роз’їдені соляною ропою руки. У траві біля воза валялися шабля й рушниця, а на оголених волохатих грудях висів шкіряний гаман з татарським ярликом на проїзд валки через митні застави, а на животі — черес з грішми, з якого заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, він і зотліє — небесні архангели пропускають чумацькі душі по своїх ярликах. Та коли б хто й підібрав гаман, на татарських бродах ярлик теж прочитати нікому. Митна сторожа лежала мертва. Через неї й передалася чумакам морова пошесть. Митники ж захопили її в таші, котра лежала за дві турецькі милі. Таша чорніла пусткою. Страшно мріли проти місяця порожні намети, біля них купами лежало всіляке начиння: повстяники, кожухи, халати, сідла, а біля намету аги — навіть перські та турецькі килими, шерсть у сувоях, золочена та срібна зброя — ніхто того не брав, висіли над погаслими вогнищами казани, а на вкопаних в землю дерев’яних розсохах — шкіряні мішки з кумисом та овечим сиром. У повітрі стояв важкий дух цвілі, гнилизни, смерті. Мертвих не ховали, вони так і лежали, де кого застав її крижаний подих. Найбільше чума мала пожитку серед жінок та дітей. Діти розлазилися од наметів і мерли як мухи. Неживе місячне сяйво заливало дитячі трупики, надто багато чорніло їх по схилу балки біля колодязя, — либонь, гаряче марево гнало малих до води.

Живі покинули мертвих, вони запрягли у мажі воли, осідлали коні і втекли в степи. Поїхали на свіжі води, в чисті, не обціловані чумою землі. Запорозький кіш пустив їх на свої займища.

Знову, як і два роки тому, туляється по Січі гетьманське посольство. Домагається свого, торгується за кожну дрібку, а найпаче чинить пильний вивід про силу козацького війська та його наміри.

Нині посли сиділи у військовій канцелярії, слухали реляцію коша.

Списаний рукою Яковлєва лист схожий на покручений вихором город. Карлючки й закарлючки, баранці та кілечка — підписар підніматиме, розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папір. А зараз Яковлєв читав листа, кидав слова, ніби важкі підкови. Йому, як і кошовому, осмалив душу гетьманів ординанс, в котрому той уразився на козаків за те, що пустили татар на чисті луки та свіжі води, суплікував на них Богові й накликав усілякі кари.

«Коли б і чорт, пане гетьмане, — вичитував Яковлєв у відповідь Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий сидів у кутку під образами, — допомагав людям у крайній їхній нужді, то гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змінює. А коли ми, живучи з татарами по — сусідськи, допоможемо одне одному, то таке розумному нітрохи не дивно. А те нам тільки дивно, що ти, пане гетьмане, багато біля нас херхелуєш, мов твій покійний батько на хавтурах з парафіянами…»