Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

Зате як же гарно вони гасали удвох по лузі! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок і жайворонків, і весело іржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лавріна за кунтуш, а тоді втікало, високо вгору підкидаючи копитця. А Лаврін намагався вхопити його за шию й повалити в траву. А то бувало ховався в кущі. Лоша спантеличено зупинялося, піднімало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по—іншому — тонко та жалібно. Усе воно, тоненьке й ніжне, тремтіло атласною шкірою. Хіба можна таке поховати?!

Друге, що стояло між Сірком і Сироваткою, але й єднало їх, — обоє почувалися трохи винуватими в Лавріновій смерті. Сироватка — що полишив Лавріна, Сірко — що одпустив його. Сироватку вже не раз душило глевке запитання: чому Сірко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомірність таких претензій. Ну, а коли б Лаврін сказав, куди їде, чи зміг би, чи став би Сірко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всі барви, й тепер, мабуть, назавжди. Він уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п’є горілку й що робитиме завтра. Він боявся про це думати і думав. Життя його минуло у кліп ока. Що минуло, осягнув у ці дні. І прожив його не так, як би хотів. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихі люди. Вона вказувала йому на борозну, як і батькові його Іванові, чоловікові лагідному, покірному всім, який увесь вік тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець співав жалісливим голосом псальму, не вступив ніколи в розмир з жодним сусідом, мав душу м’яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокій не знає. В бджолу вглядався батько Іван, у призахідне сонце й окутаний срібним серпанком ліс на овиді. Щось він увесь вік думав, тяжко думав, іноді випадав тією замрією з розсохлого селянського колеса, хтось тоді до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юності, і гомонів з ним про справи далекі, красиві, чисті. З тим строєм душі мав би прожити довгий вік, але випила з тіла силу праця і зсушила серце, і став він усміхатися тільки журно, й рідко обзивався на людський голос, а невдовзі й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрії, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокія нема нічого.

Гіркий смуток заповнив Мокієві груди. Щоправда, не був то смуток упокореності та молитовності, і Сироватка сидів, зціпивши зуби, оскаржував у думці перед світом своє життя і вперше не прощав йому. Отак сидів, схиливши на руку голову, й стояла в ній чорнота, й тільки якісь неясні звуки зрідка долітали до нього. Порожньо, глухо на людній Січі й самотньо, аж страшно. Та зненацька він підвів голову, й Сірко побачив, що очі в Сироватки ніби випалені вогнем, ще й по дну осів попілець. Він нічого не прочитав у них, і Сироватчині слова виринули ніби з чорної прірви:

— Поїду я, отамане.

Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той і сам не знає, що каже? Проте спитав:

— Куди?

— На Волошку, — мовив Сироватка й налив з кварти. — Нудно мені тут. І тяжко, отамане!

Він закліпав вицвілими повіками й одвів очі — аж сам подивував на свою скаргу, і йому стало соромно. Вона була перша в його житті й, далебі, остання.

Сіркові стислося серце. Всіма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватці і як йому порожньо в світі. Колись він цього не розумів. Був молодий і дикий, як степовий вітер. І нічого йому не було потрібно, тільки степ, та кінь, та зорі над головою. Лише після смерті синів збагнув, що людина — то не тільки степ, і кінь, і зорі. Людина — вона тоді, коли думає про інших людей, коли молиться за них і коли їй болять їхні рани.

Над самими головами вдарив грім, козаки хрестилися. Сірко і Сироватка сиділи непорушно.

— Прощавай, отамане, — по довгій хвилі мовив Сироватка. Мовив так, ніби прощався навіки. — Не май у серці лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.

— Прощавай, дозорче, — одказав кошовий. У його голосі також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довіку. Сірко не був помисливий і ще не знав остаточно, повернеться на Січ чи ні. Нікому не виповів своїх замірів, і серце не вигойдало їх до кінця. Ще раз, мабуть, востаннє, навідає свою Мерефу, сповнить батьківський і людський закон — одпише все, що лишилося, внукам і шукатиме місця на досмертний спочинок. Десь у зимівнику, а найпевніше — в Грушівці, й залишиться тоді йому дати одвіт козакам і скласти з себе кошев’я. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячіше, мисль гостріша і рука несхибніша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував він і всі його попередники. Кошовий і дозорець обнялися й поцілувалися тричі. По тому взялися за шапки.