Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– А хіба що?

– Ну, – Іван знизав плечима, – колись на цьому самому місці ти мені говорив, що на Січі довго жити не здатен з тієї ж таки причини. То, може, повернешся? Як рідного батька, приймемо, все що маю, з тобою поділю, окрім жінки й шаблі, звичайно.

– Повернутися, кажеш?… А що, от ляха розіб'ємо, тоді й повернуся!

– Та чи не застарий тоді будеш для жіноцтва? Ні, напевне, все ж таки здатен одинаком на Січі жити.

– А хто там постійно живе?! – хитрувато підморгнув Омелько.

– То он у чому річ!

– Цить! – жартівливо шикнув на Івана Деривухо. – Ти про що подумав? З тобою військовий суддя говорить, а чи босяк з Вороновиці?

– Про що мовлю? Та про те, пане військовий суддя, що запрошую тебе за кума, як будемо первістка мого хрестити.

– Домовлено. Готуй меди-горілки, хорунжий. Та не барись, бо, чого доброго, доведеться нам з тобою на честь хрестин у Хмелевому таборі з панами-ляхами брагу кружеляти.

Обидва одразу полишили жартівливий тон.

– От що, Іване, – по хвилині мовчанки сказав Омелько. – Мені достеменно невідомо, коли і як все почнеться. Але почнеться, вір мені. Не для того ми від самих Кумейок по краплині сили накопичували, щоб залишатися у спокою. На Запоріжжі тепер не те, що було, але то лише на перший погляд. У печінках лицарству низовому сидить та лядська залога. А лиш Богдан покличе, з плавнів Великого Лугу з'явиться справжня Січ, не та, що тепер за валами і стінами січової фортеці. Ось тоді й потрібні нам будуть на волості вірні люди. Тут на Поділлі, на Уманщині, на Волині, Галичині. У ляхів земля під ногами повинна горіти! У цьому наша перемога. Інакше… Не будемо говорити про це невідоме «інакше». Ми повинні вірити в почату нами справу. І я свято вірю – настане день, і ми запануємо на власній землі. Усе неодмінно має статися саме так, адже ми не темні московити, з їхньою примітивною вірою в царя-напівбога і злочинність усяких виступів проти принижень і рабства. Ми також не литвини, які забули стару свою волю і великих князів, віддавшись у неволю лядським єзуїтам. Не такі ми, нарешті, як польське хлопство й міщанство. Ми сини Дикого Поля. Наші предки зупинили своєю кров'ю юрби азійських завойовників, що, немов пошесть, нависли над освіченою Європою. І не для того вони зробили це, аби тепер крутитися в домовинах своїх, позираючи, як у їхніх нащадків відбирають право бути вільними на землі, за яку вони зложили голови. Прощавай, Іване. Та пам'ятай мої слова.

– Моє життя – то все, що можу віддати. Але віддам без жалю. За те, про що ти мовиш. За Україну, – тихо викарбував Богун, і міцні чоловічі обійми стали останньою крапкою їхньої недовгої зустрічі. Зустрічі, яка остаточно вирішила долю Івана Богуна, звитяжного лицаря і борця за волю України.

Ще деякий час він проводжав поглядом самотнього вершника, який поступово зменшувався на тлі яскраво-зеленого килима трав, пустивши коня в шалений чвал.

– Йому теж важко від'їздити, – мовив, ні до кого не звертаючись, Богун, і відчув, як до горла підступає непрошений клубок.

За мить і він розвернув коня і нестямно вперіщив його кілька разів батогом, даючи одночасно нещасній тварині острогів. Він хотів, як і Омелько, розвіяти печаль розлуки з давнім товаришем вітром шаленої гонитви…

Рихва – загострена кінцівка стріли або списа.

Стопа – старопольська міра довжини, котра дорівнює 28 см.

Пановка – полиця на замку старовинної вогнепальної зброї, куди засипався порох для затравки.

Коліщаний замок – один з видів ударно-спускових механізмів на середньовічній вогнепальній зброї. Його характерною особливістю була схожа на годинникову пружина, яку потрібно було заводити за допомогою ключа.

Рейментар – командуючий реґіментоментом, тобто частиною війська.

Кварцяне військо – у XVII–XVIII сторіччях у Речі Посполитій наймане військо, яке утримувалось за чверть доходів з королівських маєтків.

Броня (заст.) – зброя.

Підкоморій – суддя.

Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.

Неґевський скакун – одна з найшляхетніших порід арабських скакунів.

Армата (заст.) – артилерія.

Спудей (грецьк.) – студент.