Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Іван криво посміхнувся:

– Це неабияк схоже на тебе, Славинський. Для таких, як ти, закон є дишлом. Куди за нього потягнеш, туди й повернеться. Слава Богу, що проти таких, як ти, маю шаблю і можу захистити власну гідність. Повір мені: доки дихаю, доки можу бодай голими руками боронитися, не дам тобі бути наді мною! Не даремно сказано у Святому Писанні: що з'єднав Бог, не роз'єднати людині!

Іван замовк, палаючими очима уп'явшись в обличчя Славинського, який, і Богун знав це напевне, став з цієї хвилини його найлютішим ворогом на все життя. З болючим жалем пригадався той день серед закутих морозом ногайських степів, переляк у цих самих очах, які тепер дивилися на нього з підкресленою зверхністю. Ой леле, ну чому він не почув вигук Омелька всього на мить пізніше?…

– Іване, – відірвав від думок голос Крутія. – Якщо ти говориш правду, це дещо змінює справу. Ти можеш якимось чином довести свої слова?

Богун у черговий раз зітхнув. Він добре пам'ятав той самий лист Ганни, який привезла служниця Наталка. Що пам'ять, Богун і зараз відчував рукою бережно складений в очкурі аркуш цупкого паперу, що його прихопив із собою, не знаючи навіщо. Хіба згадував його, немов велику подію у своєму житті. Тепер лист перетворився на доказ, котрий від нього вимагав полковник Крутій. Іван похмуро мовчав. У думках ще і ще пробігали рівні каліграфічні рядки і той самий слід від сльозини. Слід, що так схвилював його тоді… Ні, лист не доказ. Це те, що стосується лише їх двох і більше жодної душі. Іван добре розумів: його слова вистачило б для полковника Крутія, але його надто мало для коронного гетьмана і сеймового комісара з приводу козацького питання Яцика Шемберга. І якщо перший, як кажуть, при смерті, то другий… А з ним і ті двоє жадаючих Іванової крові ляхів вимагатимуть від Крутія його негайного арешту. А далі… А далі їхня воля. Немає поряд вірного Нечая, Обдертого, Омелька, до сліз рідних тимошівців… Та що це, баба він?! Є ж шабля при боці! Навіть якщо реєстрове козацьке військо під владою посіпак Конєцпольського, він здатен захистити свою волю!

– Для того, аби довести своє лицарське слово, можу обґрунтувати, батьку, своє козацьке походження, на мою точку зору, більш старовинне, ніж у пана Славинського. То є єдине, що маю і чого у мене ніхто не зможе відібрати!

І спохмурнів Крутій. Бачив-бо – правду істинну мовить молодий хорунжий. Вірив йому, як вірив колись Федору Богуну, з котрим стільки разів пліч-о-пліч бився з ворогами в безлічі битв. Але що він міг зробити тепер? Цієї миті на нього знову, як і десятки разів раніше, навалилася дивна туга. Хіба він є полковником у Брацлавському полку? Такий, котрі були в Сагайдачного? Звичайно, ні! Ті мали перед собою лиш овіяного славою старого гетьмана, підкорялися лиш його слову і отримували славні перемоги, увіковічнюючи своє життя нарівні з прославленим Конашевичем. Що ж залишилося йому, Крутію?! Та й не лише йому. Хіба інші, принижені ординаціями старшини, можуть щось вирішувати таким чином, як вважають за потрібне? Відповідь була для полковника Крутія занадто однозначною – ні! Навіть тепер, коли він мав собі за мету врятувати від розправи одного зі своїх кращих старшин, він міг добитися лише одного – розділити його долю. І от цієї миті той Крутій, який довгі десять років схиляв голову перед польськими комісарами, відчув – він не зможе більше поступатися своєю совістю. Нехай це буде розцінено як бунт, але він у своєму полковому місті, при арматі і шести сотнях вірних козаків зможе захистити хорунжого Богуна, якого вважає невинним.

– Добре! – різко пролунав його голос. – Я вислухав вас, мостиве панство. Вислухав і тебе, Богуне. Я добре все зважив і рішення моє таке: як добрий господар і військовий старшина, не можу припустити, щоб на моєму панстві були присутні люди…

Несподівано для всіх у двері рішуче постукали. Від нелюдської напруги Іван здригнувся.

– Увійдіть! – нервово кинув Крутій.

Двері прочинилися, і до світлиці ступив козак, якого Богун бачив на варті перед військовою канцелярією.

– Пане полковнику, дозвольте? – хрипко мовив він, одразу ж відкашлявшись.

– Що ще?

– До вас прохає пропустити себе одна особа…

– Але я, чорт забирай, зайнятий, хіба не зрозуміло?

– Я їй говорив, але вона наполягає. Мовить, що справа, яку ви вирішуєте, стосується безпосередньо її.

– Гм… Але яким чином?

– Не відаю, вашмость, мовить, що все пояснить сама.

– Добре, пропустіть.

Козак, схиливши голову, зник, і за хвилину до кімнати увійшла струнка жінка в короткому кунтушику, капелюшку і довгій, до п'ят, вузькій сукні. Побачивши її, Богун пополотнів удруге – посеред світлиці стояла Ганна.