Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Іноді Богунові здавалося, що буря ніколи не припиниться, а червоні, з обмерзлими, заледенілими вусами обличчя козаків осавула Мініча – це останнє, що він бачить у своєму житті. Особливо чітко таке відчуття пробирало, коли він читав прихований страх у очах вкритих бойовими рубцями козарлюг, роздивляючись їх обличчя в мерехтливому світлі багаття, яке роздратованим демоном билося у струменях штормового вітру. Але не страх за своє життя крижаними голками колов серце Івана тоді, лише думка: що ж стане тоді з нею, якщо він не повернеться з цієї триклятої мандрівки?

На ранок другого дня по виїзді з хутора негода нарешті вляглася, і несподівано засяяло яскраве сонце. Одразу ж, як це іноді буває ранньої весни, відчулися майже непомітні пахощі весінніх струмків і вогкої землі, яка рвала пута свого крижаного панциру. Коли козаки під'їздили до полкової канцелярії в Брацлаві, яка розташувалася на пагорбі, оточена будинками козацької старшини, комор, стаєнь і півторасаженним дубовим частоколом з вежами, зустріли особисту охорону пана полковника. Козаки, не дивлячись на мирний час, були озброєні мушкетами, пістолетами і шаблями. На декотрих були розстебнуті кожухи, а з-під заломлених на потилицю шапок вихоплювалися довгі чуби.

– Йди сам, – звернувся Мініч до Івана, коли вони підійшли до високого ґанку полкової канцелярії. – Не хочу, щоб ти відчував себе немов під вартою… Там на тебе очікують. З паном полковником якийсь Славинський. Військовим товаришем коронного гетьмана назвався. І з ним ще один, з Варшави… Ястржемський, здається.

– Дякую, осавуле, – простягнув Богун руку. Мініч відповів міцним потиском.

– Шануйся, – відповів коротко і покрокував геть.

Іван піднявся сходами, проминув сіни і відчинив двері світлиці. Декілька секунд очікував, доки очі звикнуть до освітлення кімнати, яке після сліпучого від сонячних променів снігу було дещо слабким. Нарешті роздивився кремезну постать Крутія, який, спершись на підвіконня, палив люльку, випускав хмаринки диму, оповившись ними, немов сизою імлою. За полковником Іван роздивився ще двох – у дубових, обтягнутих помаранчевим сап'яном, фотелях, біля столу, на якому стояли напівпорожня кришталева карафа і кілька срібних чарок. У одному з присутніх Іван, відчуваючи лють, упізнав колишнього рейментаря охорони страченого поляками гетьмана Павлюка. Славинський від часу їхньої останньої зустрічі майже не змінився – ті ж самі напівзаплющені очі, з-під яких чигав холодний погляд уважних очей, той самий ніс гачком і вкриті сухою шкірою вилиці над запалими щоками і довгастим підборіддям. Другий з гостей пана полковника, напевне, Ястржемський, був так влучно описаний раніше словами Ганни, що Іванові здалося – вони зустрічаються не вперше. Перед молодим, повним сил Богуном сидів підтоптаний ловелас, який під бундючністю приховує немічне тіло семидесятирічного старця.

Знявши шапку, Іван вклонився Крутію:

– Чолом тобі, пане полковнику.

– Здоров будь, хорунжий, – хитнув у відповідь на привітання головою Крутій. – Довго примусив на себе чекати.

Іван стримано і з гонором розвів руками:

– Іноді навіть у накази військової старшини втручається небесна канцелярія. Пробач, батьку, поспішались-мо, як тільки могли. Негода.

– Вірю, – Крутій загасив люльку і ступив на кілька кроків уперед. Уважно огледів Івана, заклавши руки за спину. – Здогадуєшся, для чого тебе викликав?

– Від початку здогадувався. Тепер, коли побачив цих вельможних панів, знаю напевне.

– То як ти, сякий-такий сину, посмів чинити таку наругу?!! – голос полковника загримів, немов каміння по гірському схилу. – Ти, шляхтич, чий батько все життя з незаплямованою честю тримав свою хоругву! З гонором, рівним можновладцям! Як зміг ти чинити гірше злодія з великої дороги?! Посмів посягнути на дівочу честь, негіднику?!! З яких диявольських мотивів?!!

Іван мовчки витримав перший напад люті і палаючий погляд Крутія.

– Дякую вам, ваша милість, пане полковнику, за те, що згадуєте ім'я мого батька і віддаєте шану його заслугам перед військом Запорізьким.

– Я ще не закінчив! – гнівно перервав Івана Крутій. – Я багато чого можу зрозуміти, козаче. Сам-бо пройшов Крим і Рим… Знаю, що ви, молодецькі голови, сп'яну можете вшкварити… Часто крізь пальці дивився – мої ж хлопаки! Що там гріха таїти, і покривав вас перед панами комісарами, коли ви січові гульки згадували, коли з владою не мирилися. Мало на мою голову за це впало?! Дожився до того, що мій хорунжий у гречку скочив?!