Ю. Сорока: Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Я готовий, панове-браття, вислухати вас. Навпаки, це я прошу вашого вибачення за те, що примушую вас, покинувши бенкет, займатися справами, – з повагою відповів Богун.

– Не ти, чоловіче, примушуєш. Образа та гірке відчуття власного безсилля, що його зазнаємо стільки років, примусили. Образа за матінку нашу, Вкраїну, яку вороги, немов залізними лещатами стиснувши, до скону доводять. А ще відчуття гіркоти за те, що, маючи в руках шаблі, забулись-мо про борг свій козацький – її, неньку, боронити, життя не шкодуючи. Тож розмова наша незмірно важливіша бенкету. Знаєш, пане Іване, про що йтиме мова?

Богун подивився в обличчя Кривоноса прямим відкритим поглядом.

– Здогадуюся, пане Максиме. Про Хмеля толкуєш.

– Від кого знаєш?

– Від побратима мого, Данила Нечая.

– Добре. Нечай будь-кого в наші справи втаємничувати не стане. Коли ж він тебе обрав, довіру мою матимеш, як і він сам. Крім того, я вже не перший рік слідкую за тобою, Богуне, та й не тільки я… Під Кумейками ти добре постояв за Батьківщину. Та й потім від неї не відцурався, брата-козака за рівного завжди поважав.

Іван кинув швидкий погляд на Нечая. Що значить оте «не перший рік слідкую за тобою»? Напевне, Данила розпитував перед тим, як прийти до Івана.

Нечай немов прочитав думки:

– Я нічого йому не казав, Іване.

Кривоніс ледь-ледь посміхнувся.

– Знаю, що ти подумав, хлопче. Але чого б ми були варті, коли б зарані не бачили наскрізь того, кого приймемо до свого товариства? Товариства, про існування котрого не повинен знати ніхто, аж поки ми самі не відкриємо таємниці його існування.

– Про що ти?

– Не про що, а про кого. Про людей, які вболівають за Батьківщину, котра, немов поранена голубка, б'ється в хижих пазурах польського шуліки. Нас багато. І сьогодні ти маєш стати одним з нас. Ти готовий до такого кроку?

Перед тим як відповісти, Іван помовчав. Розумів – ця розмова є початком чогось нового, великого і надзвичайно відповідального. Після неї він уже не зможе жити таким життям, як раніше. Після неї звичний йому світ почне змінюватись. Змінюватись так, що це неодмінно або приведе його до великої слави, або на криваві дошки ешафоту. З короткої оповіді Данила Нечая про таємну організацію в лавах козацького війська, що її за допомогою багаторічної клопіткої праці створив Богдан Хмельницький, і про цілі, які вона перед собою поставила, проникнувши своїми непомітними щупальцями не лише у вищі кола Великопольщі, а й у велику європейську дипломатію. То чи готовий він, Іван Богун? Так! Він радо прийме хоч перше, хоч би й друге в боротьбі за Україну.

– Колись, знаходячись у цій самій кімнаті, я заприсягся перед самим собою: бити ляхів, скільки стане сил та снаги. З того дня пройшло вже багато років, – дивлячись задумливим поглядом у темряву за відчиненим вікном, промовив Богун. – Усі ті роки лише підтвердили мою дитячу присягу. Я з вами, панове. З вами до останнього. Але що ж пан Хмельницький не знайшов часу відвідати мене або бодай відповісти на моє запрошення? Хотілося б і мені познайомитися з чигиринським сотником.

– Усьому свій час. Не тримай за душею образи на пана Богдана, хорунжий, – відповів густим низьким голосом Іван Гиря. – Не просто тепер жити йому.

– Копає стерво лядське, – підкинув Омелько, випускаючи носом цівку тютюнового диму.

– Копає, – підтвердив Кривоніс. – І про наш зговір, і під нього особисто. Коли помирав старий Конєцпольський, застерігав декого із сеймових комісарів: не та перед вами, пани комісари, людина, за яку видає себе. Багато лиха через нього зазнаєте. Стара лисиця дещо знала… Тепер, коли його син Олександр домігся посад чигиринського та корсунського старости і отримав від Володислава привілеї на Мліївський ключ, щеня спить і бачить, як би вижити Богдана з дідизни його.

– Та не так Олександр, як собака Чаплинський! – кинув мовчазний Іван Нечай, старший брат Данила і зять Хмельницького.

– Так, Чаплинський. Нещодавно таки отримав він привілей від Олександра на землі Хмельницького. Дочекався, доки господаря не було на хуторі, й наїхав, стерво поганське! Побив, пограбував. Тож не до бенкетів тепер нашому Хмелю, зрозумій, пане Іване.

– Я розумію.

– І скрутної години він цілком має підпору в нас, його спільниках і однодумцях. А наша турбота поки що – поширювати почату ним справу серед народу. Чим і будемо надалі займатися. Я радий, що ти тепер з нами, – Максим Кривоніс простягнув Іванові свою міцну долоню.