Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Ось ви і видихлись, хамське коліно! – злорадно сичав ротмістр. – А ти, пташко, наліталася. Ох і повчу я вас, як псувати життя ротмістрові Тицевському! Ох і повчу, verbum nobiles! [78]

Загнані коні ледве трималися на ногах, коли, нарешті, ліс закінчився, і перед очима переслідувачів постала залита сонцем і вкрита зеленою ковдрою трав рівнина, по якій, всього в сотні сажнів перед ними, їхали Савка, а за ним Нечай з Богуном і Ганною. Судячи з побаченого, Тицевський зробив висновок, що коні втікачів були не в кращому стані, аніж коні драгунів і його власний. Навіть з цієї відстані було помітно клапті жовтавої піни, яка вкривала блискучі кінські боки.

Раптом один з драгунів здійняв до плеча мушкет, беручи на мушку втікачів. Тицевського немов обпекло жаром.

– Не стріляти! – вигукнув він страшним голосом, з жахом уявляючи, як падає з коня пробита кулею племінниця коронного гетьмана. – Геть мушкети, нероби! За ними!

І головний охоронець гетьманського замку щосили оперезав свого коня. Той жалібно заіржав, та все ж спробував пришвидшити ходу. Але вже за хвилину заточився, і ротмістр ледве втримався в кульбаці. О, жорстока насмішка долі! Коли втікачі вже майже в його руках, він втрачає можливість реабілітувати себе перед очима грізного гетьмана з провини загнаного майже до смерті коня. Але що це?! Спочатку Тицевський навіть не повірив своїм очам – раптом усі троє козаків спинили коней, скочили на смарагдовий килим трави і видобули з піхов довгі криві леза шабель. Ставши плече до плеча, похмуро позирали на переслідувачів. А за їхніми спинами височіла, немов точена, на тлі високої блакиті небосхилу, Ганна Заболоцька. Бліде, без кровинки, її обличчя позирало на драгунів без тіні страху, лише з презирством і погордою.

– Драгуни! – Тицевський відчув, як хрипить його голос, і змушений був відкашлятись. – Драгуни, здійміть на списи це гультяйство, яке насмілилося чинити шкоду шляхетній панночці. Уперед!

– Зачекай, ротмістре, – подав несподівано для Тицевського голос той з козаків, у кульбаці якого до цієї миті сиділа Ганна. – Як шляхтич шляхтича, викликаю тебе на двобій. Зійди з коня. Слово лицаря, ця втомлена тварина скоріше завадить тобі, аніж допоможе. Повір, лише я винен у тому, що ти, немов хорт, мусиш гнатися моїм слідом, долаючи втому. Нехай лицарська чесна зброя і мужня рука, а з ними і суд Божий вирішать, хто з нас правий.

Тицевський посміхнувся посмішкою вовка, який бачить перед собою загнану здобич. Ще мить – і гострі ікла ввіпхнуться в беззахисну плоть. Тому що порятунку для неї просто не існує.

– Уперед, драгуни! – скаженіючи, вигукнув він.

Один за одним тишу роздерли сім пострілів. Кінь Тицевського осів на передні ноги і впав так швидко, що ротмістр ледве встиг зіскочити із сідла. За його спиною ще під чотирма жовнірами попадали коні. Козаки мовчки покидали у траву розряджені пістолі. Ще один закинула до сідельної кобури панночка. У руках у запорожців знову зблиснули шаблі.

– Ну от, ляше, – обізвався нарешті другий козак. – Так ніби зручніше. А то в мене вже шия болить на тебе знизу догори дивитися. Якщо ти шляхтич, приймай виклик. Інакше ти не лицар, інакше ти боягузливий байбак!

– Добже! – зловісним голосом просичав Тицевський. – Бардзо добже! Я схрещу з тобою шаблі, лайдаче. Але спочатку ти маєш довести свою спроможність. Драгуни! Схизмати мріють скуштувати наших шабель, тож дамо їм таку нагоду!

Погрозливим шипінням озвалися піхви мечів сімох жовнірів, коли гострі леза вихопились на волю. Блиснула в сонячних променях і шабля ротмістра Тицевського. Тепер полишили коней і решта драгунів. Заходячи широким півколом, вони почали наближуватись до козаків. Якусь мить ще стояли нерішуче, та раптом кинулися всі одразу. І затанцювали, зарухалися в пекельному танку смерті одинадцять чоловіків. Рубалися нещадно, викрешуючи іскри з гартованої криці. Йшли в наступ і відходили, били і підставляли клинки в захисті, спиняючи саму смерть, яка падала на їхні голови невмолимим, жадаючим гарячої крові металом. Немов крила казкових птахів, тріпотіли за спинами в Богуна, Обдертого та Нечая відкинуті назад рукави каптанів, немов луска на тілі хижої риби, виблискували в сонячних променях кільчасті панцирі драгунів і пана ротмістра. З глухими криками і ревінням оскаженілі чоловіки домагалися кожен своєї правди, віддаючи власне життя в руки вередливій фортуні. Адже вона прихильна лише до сміливих…

Пройшло не більше хвилини, коли Тицевський із жахом помітив, як, один за одним, під ноги козакам попадали, обливаючись кров'ю, троє жовнірів. А ще за хвилину двоє інших драгунів відійшли вбік, затискуючи страшні рани – один з них позбувся кисті правої руки, обличчя другого залило кров'ю, коли його від скроні до підборіддя перекреслив удар гострої шаблі. Натомість козаки наче були зачаровані – не зазнали жодної шкоди. Поглядали похмуро і сміливо, як і перед початком бою. В їхніх поглядах Тицевський не бачив ні злорадства, ні будь-яких емоцій. Лише неймовірна зібраність і увага.