Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Але прошу вас визнати, пане Богунєвський, – поважно і ліниво звернувся Нечай до Івана, очікуючи, доки вартові закінчать свою справу, – смажену вепрятину з яблуками мій французький кухар готує краще… Я не хочу кидати тінь на гостинність пана Станіслава, та все ж…

– О, що ви, що ви, – Богун мало не зареготав, але примусив себе відповідати в манері Нечая. – 3 вашим кухарем ніхто не зрівняється. Усе ж таки бенкет мені сподобався, особливо заключна його частина.

– Пшепрашам! – ляпнув перше, що прийшло йому до голови Обдертий, але одразу ж зрозумів, що польською не зможе зліпити й двох слів, і замовк.

– Так, не сперечаюсь, усе було дуже пристойно. Мені лише здається, що я даремно не випив на прощання кубок того чудового меду. Доведеться як-небудь завітати до старого, просто так, без запрошення. Ви ж знаєте, мій друже, він мені завжди радий.

– О, це так. Я навіть чув, що ви доводитесь родичем пану Конєцпольському.

– Ну, то є не зовсім вірно… Хоча його прабабця доводилася моєму двоюрідному діду по батьківській лінії… це тому, що володів Смоленськом та Карасунбазаром…

– А! Так-так, пам'ятаю! Мені багато оповідали про цього гідного мужа.

– Ну то ось вона доводилася йому… Кульчицький! – прикрикнув Нечай на поручника, – чому так довго?

– Мені прикро, – ніяково промимрив той, – але… пробачте, я чую сурму. Це наказ посилити пильність. Тому… Не гнівайтесь, панове, я вимушений виконувати свої обов'язки.

– О! Цей благородний хлопчик мені починає подобатись, як на ваш погляд, пане Богунєвський? – запитав Данило у Богуна, продовжуючи гру.

– Цілком з вами згоден! – з дурнуватим пафосом відповів Іван. – Служіння батьківщині до останнього подиху, хіба це не прекрасно?

Кульчицький починав нервувати – десь з боку замку чувся стукіт копит.

– Я прошу вас подати свої універсали, панове.

– Звичайно, звичайно! Пане Богунєвський, ви маєте при собі універсали, писані на ваше ім'я?

Іван розгублено похитав головою:

– О, мені вкрай прикро! Я залишив їх на збереження пану Конєцпольському.

– Що ж нам робити? – заглянув Данило в очі Кульчицькому.

– Панове! – у голосі поручника задзвенів метал. – Я буду вимушений затримати вас, якщо не матиму на руках універсал на право переїзду за межі міста в нічний час! Як ваше прізвище? – подивився він на Нечая.

Той у відповідь широко посміхнувся:

– Не хвилюйтесь, поручнику! Від хвилювання погіршується травлення, що вкрай погано для такого суворого вартового, як ви! – він витяг пістолет, одночасно охоплюючи шию Кульчицького вільною рукою. – У мене тут ось є чудовий універсал, писаний на прізвище Пістолєвський!

Розкривши від несподіванки рота, Кульчицький поглянув у отвір пістолетного дула перед очима, і він здався йому цієї миті не меншим від гарматного жерла. Збоку клацнуло раз, потім вдруге – це звів собачку свого пістоля Богун, а за ним Ганна, яка відкинула полу киреї, за котрою ховалася, і видобула із сідельної кобури важку для її тендітних рук зброю.

– Ну що, Кульчицький, відкриєш ворота, чи, може, бажаєш зробити останній подих на королівській службі вже зараз? – насмішкувато запитав Нечай у поляка українською мовою.

– Пшепрашам! – ще раз повторив Савка Обдертий і штурхнув вартового, який порався біля підйомного механізму мосту. Потім підхопив важкого бердиша, що його впустив жовнір, і щосили рубонув його погано загостреним лезом по канату, який, повільно розмотуючись, не давав ланцюгам заплутатись, неспішно опускаючи місток. Тієї ж миті колоди мосту з глухим гуркотом впали на камінь протилежного боку рову. Жовніри швидко прочинили браму…

Коли розгублених жовнірів біля розчинених настіж воріт проминали десятеро закованих у броню вершників, у далечині, приховані ранковими сутінками, коні втікачів мчали геть від шляху, забираючи до темної стрічки дубового гаю на обрії.

– Але, чорт забирай, я не розумію, в чому справа! – немолодий вже ротмістр притримав коня і повернувся до свого супутника – пещеного шляхтича з гладенько виголеним обличчям. На шляхтичеві, окрім блискучих лат, наплічників, поручів і поножів, був одягнений мідний шолом, що захищав не тільки голову, а й перенісся, шию і підборіддя. – Поясніть мені, в чому справа, адже в замку, коли було віддано наказ вирушати в погоню, ніхто не взяв на себе турботу цього зробити. З ким ми маємо справу в особах цих трьох триклятих утікачів?

– То вас не стосується, пане Тицевський! – відрізав той. – Нехай вас краще турбує недбалість ваших підлеглих, котрі проґавили непроханих гостей, коли ті проникли в палац, дозволивши їм зробити свою чорну справу і, крім того, випустили за межі міста.