Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Схаменулися лишень, коли брязкіт обладунків біля воріт сповістив про зміну варти. Ганна підняла обличчя. На ньому, мокрому від сліз, сяяла посмішка. Іван посміхнувся у відповідь.

– Я по тебе, красуне моя. Поїдемо?

– Поїдемо.

– За муром мої побратими, вони допоможуть нам. Можемо вирушати негайно.

– І негайно вирушимо. Іване…

– Так, зіронько моя?

Ганна ще раз притислася до нього, ховаючи обличчя на грудях.

– Я чекала тебе. Увесь цей час чекала.

– Усе позаду.

– Усе позаду. А тепер забери мене звідси!

Богун заглянув їй у вічі і прошепотів:

– За тим і приїхав. А зараз ми мусимо мовчати і йти тихо-тихо. Давай свою руку.

І вони, немов дві тіні в нічному мороку, почали свою подорож переходами та галереями замку. Нечутно проминули сходи, далі пройшли дубовим настилом нижньої галереї, якою, під час бойових дій, захисникам цитаделі доставляли військовий припас, воду та харчі. Швидко пробігли повз темні в цей час вікна палацу. Іван занурився в забуте досі відчуття битви, яке приходило колись, коли він біг із шаблею наголо вузькими вулицями турецьких містечок, готовий будь-якої миті поставити життя на лезо власної шаблі, курок пістолета і тверду руку. Зір неначе покращився – очі вирізняли в темряві навіть дрібні деталі орнаменту на олов'яних віконницях палацу, прохолодне повітря заповнювало легені, холодило скроні, у яких били тулумбаси пульсу. Голова стала на диво ясною, а шкіра долоні відчувала дотик тендітних пальчиків коханої, і від того дотику чомусь усе навколишнє здавалося нереальним.

Непоміченими прослизнули під вузькою невисокою аркою з ретельно обтесаного каменю і вже почали збігати крутими сходами до підземелля, що вело до рятівних дверцят, коли, несподівано для себе, почули за спинами різкий вигук:

– Хто тут?! – голос лунав напружено і дещо налякано. Слідом почулося брязкання обладунків. Не було сумнівів, що їх помітив один з охоронців, який не гаючись здійме тривогу. «До хвіртки! – пронеслося у голові Богуна. – Встигнути за будь-яку ціну!»

– Ані руш! – неслося навздогін. – Стояти!

Але Іван і Ганна вже зникли в темному отворі замкового підземелля. Розриваючи на шматки нічну тишу сплячого замку, вдарив постріл, вслід за яким почулися крики і гупання кількох десятків ніг. Охорона реагувала миттєво – вже через три хвилини після того, як втікачі зникли в підземеллі, туди, один за одним, пробігли п'ятеро ландскнехтів зі смолоскипами і мушкетами напереваги.

Першим, кого побачив Іван, коли вони нарешті опинилися за межами замкових укріплень, був, звичайно, Савка Обдертий. Розставивши широко ноги, взуті у жовті сап'янці, на які щедрими хвилями спадали широкі блакитні шаровари, він стояв, перегородивши стежку, яка вела через рів. Схилив голову, придивляючись до мороку, у руках мав оголену шаблю і пістолет.

– Ти, Іване? – запитав, коли з темряви почулися кроки утікачів.

– Я, хто ж ще, – видихнув Іван, – та за мною такі молодці поспішають! Скоро й тут будуть.

За плечима в Обдертого Богун помітив Нечая і Коваля. Останній боязко позирав то на козаків, то на відчинені дверцята в мурі.

– А що, ковалю, наваримо гетьманським посіпакам пива? – несмішливо кинув Нечай, поглядаючи на його зішкулену постать. Але Коваль перелякався так, що навіть і не думав того приховувати.

– Ой, біда буде, люди добрі! – тремтячим голосом видихнув він. – Якщо упіймають, будемо палі ковтати. їй-бо, не простить!

– Та ти біжи, Іване! – Савка поплескав Коваля легенько по плечу рукою, у якій тримав пістолет. – Куди тобі, беззбройному… Дасть Бог – зустрінемось. Одарку виходжуй, душа твоя гніздюкова! – А коли за Ковалем затріскотіли кущі верболозу, придивився до Ганни. – Ну, за такою красунею можна не лише в кубло до Конєцпольського лізти, а навіть чорту на роги, слово гонору, побратиме! Здається мені, ох і продешевив же я тоді в Синопі!

А з високих мурів замку, у вузьких прорізах бійниць на вежах, поблизу кованої залізом замкової брами чулися крики, тупіт та брязкіт металу.

– Уперед, до коней, – вигукнув Нечай, і за мить усі разом кинулися до гайка за ровом, де передбачливо залишили коней.

Іван прислухався до звуків замку, який перетворився на розтривожений мурашник, і гадав: чи знають там, що сталося, а чи прийняли його за звичайного злодія. Але за кілька хвилин зрозумів: судячи з розмірів здійнятої тривоги, зійти за звичайного злодюжку йому не світить. І це означає, що буде погоня. Що ж, вони передбачали й таке. Тож тепер було потрібно лиш одне – якнайскоріше опинитися якнайдалі від Бару, адже місто, яке слугувало резиденцією коронного гетьмана Речі Посполитої, могло стати ідеальною пасткою для його ворогів.