Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– А тут Мойсах підвернувся, – продовжив він згодом. – Мусив я перед жидом шапку ламати. А що тут поробиш? Ні дому, ні двору, ані шеляга за душею. А Конєцпольський постановив, що окрім мого майна, яке відібрав, я йому ще дві сотні злотих віддати повинен. І до Великодня маю віддати, інакше знову боргова яма. Так ось їх ясновельможність собі захотіли. Мойсах гроші дав, але умову поставив: маємо йому з Одаркою відробити. Відробляємо ось. Одарка вчора руки окропом обварила, лежить. А жиду яке діло? От мене й поганяє.

Коли Коваль замовк, на кілька хвилин запанувала гнітюча мовчанка.

– Добрі колінця життя підкидає, – похитав головою Обдертий.

– Сумну ти нам розповів історію, Іване, – схилив нарешті голову Богун. – Сумну, та, на жаль, цілком ймовірну. Щось не те в нас на Вкраїні ведеться, коли за одного коня трьох людей зі світу зживають.

Служник, який останні кілька хвилин сидів, потупивши погляд, раптом підняв голову.

– Я вб'ю його! Заріжу, немов свиню, клятого Конєцпольського! Усі біди мої з цим ім'ям пов'язані, усе лихо!

Богун співчутливо дивився на цього побитого жорстоким життям чолов'ягу і відчував, як злість, що зародилась на лядське плем'я багато років тому, повниться, намагаючись вирватись назовні шаленою бурею почуттів. Вона принесла відчуття необхідності діяти. Боротися за свій народ і Україну. Щоб не було на стародавній українській землі більше таких трагедій, про яку повідав ось цей бідолаха. Щоб представники козацької нації не відчували себе чужими слугами на тій дідизні, котру тисячі літ боронили предки їх мечем, ідучи в бій під проводом славних українських князів Олега, Ігоря і Святослава. Віддаючи життя у боротьбі з численними загарбниками, які хотіли відібрати найдорожче для українця – волю!

– Повір мені, – твердо сказав Богун, дивлячись в очі Ковалеві. – Прийде час, і ми запитаємо в Конєцпольського. За всі кривди запитаємо!

– Дав би Бог, – глухим голосом озвався Коваль.

Нечай відчув, що розмову пора повертати в русло реального часу.

– Слухай, Іване, – звернувся він до служника. – Все прийде, якщо на те Божа воля. А скажи мені, чи не бажаєш ти залити Конєцпольському сала за обшивку ще сьогодні?

– Жартуєте? – блиснув очима Коваль.

– Які ж тут жарти? Все надзвичайно серйозно. За тим пан хорунжий і прибув до нашого міста. Є, бачиш, у замку тому лихому сиза горличка. А поряд зі мною – сокіл ясний. Та тільки на перешкоді щастю цих молодих людей став наш спільний знайомий. До замку нам потрібно. Я, хоч і місцевий, та тільки, як і пристало шляхтичу, звик до замку через браму потрапляти. Але, здається мені, не єдиний то хід…

Коваль почухав потилицю.

– Складно. Коронний гетьман, у нього охорони, самі знаєте…

– Знаємо. То що, не допоможеш?

– Я сказав: складно… але можливо!

– То можливо?!

– Атож.

– І що ж то за можливість?

– Хвіртка в мурі. Крізь неї до пана гетьмана проводять тих гостей, які не повинні потрапляти на очі стороннім свідкам. Ви розумієте?

Богун з Нечаєм перезирнулися.

– Ти про що?

– Я про те, що пан Конєцпольський, як ревний католик, не може дозволити собі позашлюбні стосунки, отже…

– Водить панянок таємними дверцятами, – докінчив за Коваля Богун. – А тобі звідкіля про це відомо?

Служник зітхнув:

– Розповідав же вам – Филон мій, покійник, у Олександра в почеті перебував, тож дізнався якось. А від нього і я.

– Так… – замислився на мить Богун. – Тобто там охорони немає?

– Наче б ні.

– От і славно. Далі я вже бував, з Божою поміччю ще раз навідаюсь!

Здалеку долинув неквапний перестук копит і голоси. Крізь розчинену браму на подвір'я заїздили кілька вершників. Коваль швидко підхопився.

– Зробимо, пани-молодці, усе зробимо! – кинув він пошепки, і в очах його зблиснув змовницький вогник. – Сонечко сяде, тоді й вирушимо. А зараз вибачайте, повинен кару свою відбувати.

І служник, немов одразу помолоділий після розмови з козаками, залопотів босими п'ятами в бік новоприбулих. Хвацько підхопив кінські повіддя, вказав на вільні столи і заходився виконувати свою роботу. Богун деякий час проводив його поглядом. Краєм ока помітив, як з-за прочинених дверей шинку виглянуло гладке обличчя Мойсаха – господар суворо наглядав за роботою свого недбайливого наймита, не наважуючись напуститися на нього у присутності козаків.

– Оковиту винуватить, – пхикнув Савка. – Але навіть до нього доходить, хто тут для нас головним лихом є.

– Нещасний чоловік, – задумливо мовив Нечай.