Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

А час летів… Филон мій підріс, славним парубком став. Високий, ладний. Надійшов час, почав на Січ проситися, та я не пустив. Нема чого, кажу, долю випробовувати. Один ти в нас з Одаркою син (був у мене ще хлопчик, так того морова пошесть немовлям забрала), тож тобі нас з мамою на старості доглядати. Чим татарські степи білими кістьми засівати, крівцею поливати, бери молот до рук та ним учися кусень хліба собі добувати… Хе-хе-хе, якби ж то я знав! Якби мав можливість бачити майбутнє. Не там, не на Січі доля його зла чигала. Подався мій Филон до надвірної сотні Олександра Конєцпольського, гетьманського синка. Гетьманич майже його ровесник, жив весело, гучно. Соколині охоти, лови, бенкети… Якому молодцю таке життя не миле? А мій Филон не абихто, не простий пахолок був. Правою рукою пана Олександра став! І на ловах, і на прогулянках поряд виїздив. Радів я за сина. Вже й подумки пару йому придивлявся. І не просту міщаночку, зі шляхетними привілеями. Щоб не ходив у сажі все життя, як я ходив, щоб до нього «вашмость» зверталися. Так, люди добрі, усі ми вчимо дітей тому, що знаємо самі, але подумки бажаємо їм кращої долі та легшого хліба. Ось і я… та не судилось, чого бажалось. Одного разу, коли гетьманич з пахолками брали науку комонного фехтування, Филонів кінь з лету в лисячу нору ногою потрапив… Здається, я ще й тепер чую, як Одарка моторошно завила, коли його привезли. Мовчи, жінко, кажу, не голоси, мов над покійником! А в самого ноги підгинаються. Лежить мій Филон, не ворухнеться, тільки що дише ледве-ледве… Так він, бідолаха, і не ворухнувся. Ще рік його Всевишній до себе не приймав, мучив, невідомо за які гріхи. Що ми не робили, куди не кидалися. З Києва дохтурів виписували, зі Львова. Один навіть з Кракова приїздив, німець… Тоді й коней ми поспродували, обору, тестеву хату. Все марно. А минулої весни його не стало. І, що головне, вночі, перед тим днем, він мені наснився. Весь час, доки хворів, не снився, а тут наснився. Та не такий, яким його хвороба зробила, а як раніше – ставний, білолиций, верхи. Я, мовить, тату, так змучився, ти й не уявляєш. Та то пусте, тепер мені ліпше буде. По цих словах коня повернув і поїхав ніби в імлу. І все. Як прокинулися, він уже й захолов. Таке скоїлось. А тут ще, як на біду, гетьманич крепко захворів. Яка болячка його звалила, того не відаю, але якісь недобрі язики доповіли Станіславу Конєцпольському, що то за нашим з Одаркою велінням йому на смерть пороблено. Мовляв, ми пана Олександра у смерті нашого Филона звинувачуємо, тож помстилися таким чином. Що тут почалося! Матір Божа, чого нам натерпітися прийшлося! Як наїхало на подвір'я ксьондзів… каштелянів, біскупів! Лементують, погрожують усе попалити, нас утрьох, з жінкою і донечкою малою, посеред майдану на вогнищі підсмажити. Сам коронний гетьман приїздили. Тоді я й гетьманської милості скуштував – двох зубів не дорахувався. Але минуло. Славити Господа, гетьманич скоро видужав. Щоправда, Конєцпольський незлюбив мене люто, тож його жовніри ще довго життя не давали. Тоді я ще гірше почав до чарчини прикладатися, у ній розраду знаходив. Компанія моя якось швидко мене, як то частенько буває, забула. У всіх свої справи, у всіх сім'ї, клопіт. Та й знайомство зі мною водити ніби не з руки всім чомусь стало. Робітників я більше не наймав, якось роботи мало стало, та й так… Сам собі в кузні. Але що вам довго голови морочити. Минулої зими до мене в кузню занесло гетьманича Олександра. Підкову кінь загубив – звична справа. Та не звичний то кінь був. Олександрів улюбленець. Мовили, з Персії привезений був жеребець, породи найшляхетнішої. І тут я, люди добрі, зробив, мабуть, головну помилку у своєму житті. Нетверду мав руку – оковита в жилах гуляла. От і невірно забив я гвіздочка… Так, панове, один-єдиний гвіздочок перекреслив моє життя, життя моєї Одарки і нашої малої Оленки! Глибше, ніж потрібно, зайшов цвях, уразивши коневі ногу. Гетьманич ох же й лихий був!.. Через тиждень жеребець здох, а я опинився в підземеллі гетьманського палацу, де ясновельможний зазвичай тримав боржників.

Одне слово, довелося віддати і хату, і кузню, все, що мав… Ще й мало! Опинилися ми серед зими без даху над головою. Морози стояли тоді… От Оленка моя й захворіла. На очах дитина змарніла, висохла. А під зелені свята ми її поховали…

Іван Коваль перервав свою розповідь сумним зітханням і поглянув на козаків:

– Налийте ще чарку, як на те ваша ласка…

Богун без зайвих слів наповнив келих. Коваль одним духом перехилив його. Кілька секунд нюхав рукав своєї сорочки.